Валентина Олексіївна Шайкан, доктор історичних наук, професор

Прикро констатувати, що лише на початку ХХІ століття українська історична наука спромоглася оголосити про своє завдання «чітко висвітлити причини й перебіг спланованих та організованих геноцидних голодоморів 1921-1923, 1932-1933, 1946-1947 рр. у контексті світової історії і цим самим посприяти вирішенню інших дотичних історичних, філософсько-світоглядних, соціально-економічних та ідейно-політичних проблем у житті не лише українського, а й інших народів світу [Голодомори в Україні у ХХ столітті: Навчальна програма /Автор-укладач О.І. Неживий.- К.: МАУП, 2005. – С. 3]»

 Україна вшановує пам’ять мільйонів українського населення й українців
за національністю, які загинули під час наймасштабнішого і штучно спланованого злочинного акту геноциду проти власного народу –                        Голодомору 1932-1933 років

У зв’язку з цією трагічною подією хочу поділитися з нашими читачами своїми міркуваннями, маловідомими й цікавими фактами. Отже, я, як член спеціалізованої ради по захисту наукових дисертацій, була в Миколаївському національному університеті імені Василя Сухомлинського. Там захищала дисертацію Назарова Катерина Вікторівна із дуже цікавої проблеми «Сучасна історіографія Голодомору 1932-1933 рр. в Україні». Літературу вона опрацювала з 1986 по 2009 рр. включно.

Чому я згадую це? Справа в тому, що одним із перших офіційних опонентів була дуже відома в межах і поза межами нашої країни людина, яка заслуговує на увагу і на велику-велику повагу й пошану – це Кульчицький Станіслав Владиславович, доктор історичних наук, професор, автор багатьох підручників для вищих навчальних закладів і переважно для середніх шкіл з історії України, заслужений діяч науки і техніки України. Він тоді був завідувачем відділу історії України 20-30 рр. ХХ століття Інституту історії України Національної Академії наук України. Він займався проблемами Голодомору 1932-1933 років. Це людина, яка брала і бере активну участь у роботі Державної комісії з проблем Голодомору.

Комісія дійсна, працювала і працює, видає фундаментальні праці з цієї проблеми на базі Одеського національного медичного університету. Туди ж надходять і кошти від університету Сполучених Штатів Америки штату Південна Кароліна. Вони фінансували і фінансують видання – дослідження даної проблеми в Україні. Фінансують, щоб визначити місце українського Голодомору серед інших радянських республік, адже деякі намагаються довести, що у них теж був голод, що ні про який Голодомор і геноцид і мови не повинно йти.

Ми знаємо, що на початку цього місяця відбулося засідання Парламенту Англії і англійський Парламент звернувся до світової спільноти із закликом підтримати світовій спільноті визнання Голодомору в Україні 1932-1933 року як геноцид. США вкотре (не менше п’яти разів) зверталися до світової спільноти, і на Конгресі США декілька разів приймали рішення і кваліфікували цю жахливу подію саме як геноцид українського народу.

Саме під час захисту цієї кандидатської дисертації у Миколаївському університеті виступав цей перший офіційний опонент, то я мала змогу відразу законспектувати його виступ. Тому що це авторитетніший історик, наш дослідник. Немає такого архіву, навіть обласного, який би він не опрацював, і де б він не ознайомився і не вивчив ці справи. Він виконував дуже серйозне завдання – дослідити цю проблему і врешті-решт визначитися з кількістю загиблих.

Під час його виступу ми дізналися, що ця проблема (тема світових Голодоморів) «взагалі у світі, мабуть, буде вічною». Це його прямі слова. Ця тема тривожить увесь світ. І у травні 2011 року (запис відбувся 19 квітня), він збирався їхати до Шанхаю (Китай) на Міжнародну конференція по світових Голодоморах. Від України туди поїхав саме Кульчицький Станіслав Владиславович.

Чому саме у Китаї планувалася ця конференція? Адже, як відомо, у Китаї під час правління Мао Дзе Дуна від голоду теж загинули мільйони (там навіть ніхто не назве точну цифру, скільки мільйонів загинуло). Тому ініціювали проведення цієї Міжнародної конференції саме в Шанхаї. Із виступу Кульчицького ми дізналися, що тільки в Україні на 2011 рік видано більше 12 тисяч праць з проблеми українського Голодомору 1932-1933 років. На 2011 рік одесити – комісія, яка опрацьовувала архівні справи, що зберігалися на той час в Україні, – уже видали два фундаментальних томи матеріалів з Голодомору і приступили на той час до третього тому. Станіслав Кульчильций зауважив, що є такі теми серед цієї тематики Голодомору в Україні, яких іще не торкалася рука дослідника. Він говорить, що взагалі автори, як правило, навіть дослідники, відстороняються від такої теми, як тема канібалізму. Це дуже жахлива і болюча тема, і не кожен навіть психологічно готовий витримати момент роботи з такими документами. А вони є, є й фотографії, є задокументовані матеріали, до яких тривалий час доступ був обмежений. Важко працювати з такими документами без емоцій, хоча потрібно бути саме таким, виваженим, щоб досліджувати ці важкі теми. Нам потрібно досліджувати суто об’єктивну картину.

У виступах називалися різні цифри жертв Голодомору 1932-1933 рр. Так ось, на думку членів комісії, яка працювала при Одеському університеті, на думку самого Кульчицького, дійсна цифра не перевищує 3,5 – 4-х мільйонів жертв Голодомору в Україні. Це політичні спекуляції від різних політичних сил, коли називається цифра 8-10 мільйонів, а то вже й 12-ть. Дійсна цифра не перевищує 3,5 – 4-х мільйонів. Це за підрахунками самого дослідника і комісії, яка займалася цим питанням.

Тут я вперше почула серйозного знавця цієї проблеми. За документами він встановив, що взагалі за Радянського Союзу радянська тоталітарна карально-репресивна система (інакше її не назвеш) забороняла під загрозою арештів і покарання вживати слово «голод». Взагалі! Замість нього писали «недооблік смертей». Отак його кваліфікували (це жах). Навіть за даними сучасних російських демографів, померло від голоду близько 3 мільйонів 800 тисяч – 4 мільйонів осіб. Тільки в Україні. Проте Станіслав Кульчицький називає не тільки українців, бо й інші національності проживали в Україні, а всіх, хто жив тоді на території нашої держави. Так, за даними наших дослідників, загинуло не більше 3,5 – 4-х мільйонів. Отже, збігаються дані сучасних російських демографів і сучасних українських дослідників.

Від Станіслава Кульчицького я також почула досить цікаву інформацію щодо реакції світової спільноти щодо Голодомору на той час – у 30-ті роки ХХ століття. Ось кореспондент газети «Нью-Йорк Таймс» Волтер Дюранті у березні 1933 року, побувавши тут, в Україні (а тут його возили по «потьомкінських» селах, гарно зустрічали, добре годували), показували, що ніякого Голодомору в Україні немає. Приїхавши додому, він у газеті «Нью-Йорк Таймс» від 31 березня 1933 року опублікував статтю і ось дослівні його слова: «Немає справжнього голоду чи смертності від голоду. Однак розповсюдженою є смертність від недуги недоїдання».

До Радянського Союзу на підтвердження ось таких інсинуацій, таких фальсифікацій, було запрошено на той час прем’єр-міністра Франції Едуарда Еріо (він був у Харкові), письменників, відомих на весь світ, Ромена Роллана, щоб світ повірив у те, що тут голоду немає. А також Анрі Барбюса, Бернарда Шоу – і всі вони, як один, заявляли, що «голоду не бачили», «голоду не було».

Мені важливо назвати ось таку інформацію, маловідому, її називає і десь надибав Кульчицький в архівах, що кореспондент англійської газети «Манчестер Гардіа» Гаред Джонс (він був теж в Україні) і бачив тут жахливий голод. 21 листопада 1933 року він в англійській газеті «Манчестер Гардіа» написав про це. В СРСР його одразу було оголошено персоною нон-грата і, не дивно, з погляду на події сьогодення взагалі, останні десь 25-26 років на теренах пострадянських республік (і в Україні, в тому числі), тож не дивно, що у серпні 1935 року його було вбито за нез’ясованих обставин. Мабуть, руки у НКВД були дуже довгі. Один і той самий сценарій прослідковується…

Він говорив також під час свого виступу про картини про Голодомор серед митців – очевидців того часу. Адже ми знаємо, що відомий художник Казимир Малевич мав малюнки на цю тематику (він помер у 1935 році). У Росії є величезне приватне зібрання його картин. Писав про це й наш земляк Петро Сидоренко, який теж намалював картину і зробив опис цих подій про Голодомор у Кривому Розі. Він був тоді зовсім малим – 7 рочків, разом з тим дитяча пам’ять закарбувала жахливі картини, свідком яких він був особисто, бачив смерть молодої жінки від голоду й страждання дворічної напівживої дитинки у нашому місті – Кривому Розі на колишньому проспекті Карла Маркса, біля кінотеатру «Кривбас». Вже у зрілому віці – у 1963 році, перебуваючи у Торонто, він написав про це жахіття картину з пам’яті …

Невипадково я пропоную всім ознайомитися з цікавою статтею, та ще й з ілюстраціями, малюнками, картинами, які відобразила Дар’я Даревич у своїй статті «Голодомор із перспективи мистецтва», надрукованої у журналі «Критика» за липень-серпень 2008 року. У березні-травні теж є статті Станіслава Кульчицького «Нищення задля порятунку», «Перед викликом Голодомору», аналітична стаття журналіста Андрія Портнова. Але я б хотіла ще декілька слів сказати про маловідомі речі, але вони заслуговують на увагу.

Особливо цікаво згадати про те, що вперше, офіційно, визнали факт голоду на теренах Радянського Союзу і України, який оприлюднив Володимир Щербицький 25 грудня 1987 року з нагоди 70-річчя проголошення в Україні радянської влади. Тобто лише через 54 роки радянська влада спромоглася згадати про Голодомор в Україні. І то суто по-радянськи: сказано було, що «через неврожай». Але ж тоді ще Володимир Щербицький – перший секретар ЦК КПУ набрався сміливості і сказав про це. Та це вже була перебудова. Це вже можна було говорити. Перебудова перебудовою, але ми ще мали політичних в’язнів і в 1989 році. Радянська пропаганда за інерцією продовжувала брехати власному суспільству: з одного боку, перший Президент Радянського Союзу (й він же останній) Михайло Горбачов говорив, що «немає таємних договорів з гітлерівською Німеччиною, і що таких документів апріорі не могло бути», а проте в 1991 році вже ці матеріали й договори були розкриті… Й світ, як кажуть, не перевернувся від цієї відвертої брехні Горбачова. Він й далі виступав перед глядачами телебачення, а тільки вже із брехнею нового штибу – виправдовувався за розвал Радянського Союзу.

Далі, варто знати, що саме комісія Конгресу Сполучених Штатів Америки з Голодомору 1932-1933 року почала працювати ще під час Другої світової війни. І довела факт голоду і виявила, що людські втрати вдесятеро перевищували втрати в інших постраждалих регіонах Радянського Союзу. Було заявлено, що проти українців було застосовано терор голодом, тобто геноцид. Уже в 1990 році саме Комісія Конгресу США надрукувала три томи свідчень.
10 листопада 2003 року в Організації Об’єднаних Націй було опубліковано заяву 36 держав у зв’язку з 70-річчям Голодомору. Але на той час політична ситуація у світі змінилась й у цій заяві вже не було означення Голодомору як геноциду. Сьогодні ситуація інша, і знову зараз Сполучені Штати Америки доводять уже всьому світові і кваліфікують це явище як Голодомор і геноцид. Тобто, спостерігаємо дивну ситуацію, коли історія й історична наука тісно прив’язані до політики та політиків, які самі вирішують, якої правди «потребують». Від цього й залежить, про «яку правду» слід говорити: сьогодні у світі виникла нагода знову говорити про Голодомор 1932-1933 років як геноцид українців, а тому знову США, Англія звертаються до світової спільноти із заявою із проханням визнати Голодомор в Україні того часу як геноцид.

Трішечки історії хотілось би додати щодо введення поняття «геноцид». Знову ж таки ще до 1944 року і в 1944 році офіційно заявив про Голодомор в Україні 1932-1933 року як геноцид американський юрист Рафаель Лемкін. І вже відомо, що в грудні 1948 року ООН ухвалила Міжнародну конвенцію про те, що таке взагалі геноцид, хто і які події підпадають під цю кваліфікацію. Так-от, сучасна українська і зарубіжна історіографія загалом визнає тривале панування неспроможності і небажання писати про комуністичні злочини за радянського режиму, і цей Голодомор цілком підпадає під визначення геноциду, адже повне чи часткове фізичне знищення, заходи, скеровані на попередження дітонароджуваності, і таке інше, вбивство і завдання серйозних тілесних ушкоджень, розумового розладу, зумисне створення таких умов існування, що розраховані на винищення населення, це все підпадає під кваліфікацію геноциду.

Отже, американці першими визнали це явище в Україні геноцидом, і вони ж першими присвятили свої праці про жертви Голодомору в Україні. Це такі, як: Роберт Конквест «Жнива скорботи» (ця праця була видана в роки перебудови), в 1986 році перекладена українською мовою; відомий американський юрист Джеймс Мейс, який у 1985 році очолив Комісію Конгресу США для вивчення саме українського Голодомору. Ще один американський юрист Майкл Елман першим зазначив, коли виступав на Конгресі США і давав оцінку сталінським злочинам, що «для західного суспільства та еліт важливо зрозуміти, що сталінську політику взагалі неможливо пояснювати в категоріях гуманітарних міркувань і сучасних стандартів правової держави. Про сталінську політику важливо говорити у контексті національного і міжнародного кримінального права».

На думку сучасних міжнародних експертів, Голодомор в Україні повністю відповідає закріпленому в Міжнародному кримінальному праві означенню злочину проти людства.

І ще декілька слів хочу сказати: у нас за Радянського Союзу заборонялося досліджувати цю проблему. Навіть на початку ХХІ століття дослідженню цієї проблеми не давали ходу. А тому зовсім не дивно, що найретельніші, на думку українських істориків, дослідження Голодомору на початку ХХІ століття належать італійському історику Андре Граціозі. Він стверджував, що Голодомор в Україні став незапланованим наслідком політики влади, що його втім влада свідомо використала, а це призвело до геноциду, який не ставив за мету повністю знищити українців як націю (що й відрізняє від Голокосту). Голодомор не був спрямований на знищення всієї національної групи, він не вбивав людей прямо, був «теоретично і політично, а не етнічно чи расово, зумовлений». Знищували тих, які були не бажані для системи, які створювали незручності, викликали постійно масу зайвих дискусій.

І, наостанок, я б ще хотіла сказати, що пам’ять про цю трагедію живе й не тільки змушує політиків рахуватися зі своїм електоратом, адже пам’ять жива, документи є. Нещодавно видані документальні томи саме спогадів і матеріалів Інститутом історії України Національної Академії наук України. Верховна Рада України у 2006 році після багатьох років невизначеності все ж таки ухвалила Закон, який визнає геноцидом Голодомор 1932-1933 рр., й зовсім не дивує те, що на той час висувати претензії матеріального або морального характеру до Російської Федерації толерантна Україна не збиралася. Адже, можливо, це й правомірно, адже йдеться про злочин, що його скоїли керівники тоталітарної держави, якої вже не існує. Але хоча б вибачитися за ту політику Президенту нинішньої Російської Федерації як спадкоємниці СРСР за те, що вони виступили ініціаторами, як це зроблено було у свій час Німеччиною, яка вибачилась перед людством за злочини гітлеризму в середині ХХ століття, але поки ще у Російській Федерації ніхто вибачатися не збирається …

Інтерв’ю підготувала О.Ткач.

 



« Повернутися





Інформаційні партнери