Сучасні інтерпретації майже 100-річної події в Україні

Валентина Олексіївна Шайкан, д.іст.н., професор

Напередодні майже сторічного ювілею – Дня Злуки ЗУНР і УНР, важливо згадати у світлі маловідомих фактів про ті такі далекі від сьогодення дні, коли остаточно було прийнято рішення про майбутнє об’єднання двох українських республік

Якщо переглянути українську та зарубіжну історіографію ХХІ століття, у першу чергу, офіційну – академічну, нашу вітчизняну, сучасні зарубіжні, одразу стає зрозуміло, що Західна Європа майже нічого поки ще не пише ні про Акт Злуки ЗУНР і УНР, ні про причини придушення українського національно-визвольного руху 1917-1921 років, ні про позицію країн Антанти до України та їх визнання чи невизнання України як суб’єкта міжнародного права, ні про проблеми української державності тощо.

Зрозуміло, що ці проблеми досліджували й продовжують вивчати зарубіжні україністи українського походження. Для короткого огляду сучасних інтерпретацій нашої теми авторка взяла 5 праць наших сучасників: підручник Ганни Дильонгової «Історія Польщі 1795-1990» у перекладі з польської Михайла Кірсенка (Київ, Видавничий дім «Києво-Могилянська академія», 2007. – 239 с.), книгу видатного англійського історика, професора Університету Лондона Нормана Дейвіса «Європа. Історія» (переклад з англійської Петра Таращука; Київ: Видавництво Соломії Павличко «Основи», 2006. – 1464 с.) – світовий бестселер; з українських видань, як на нашу думку, заслуговують на увагу: посібник за редакцією професора Василя Танцюри «Політична історія України» (Київ: Видавництво «Академія», 2001. – 488 с.), «Курс лекцій з історії України» у 4-х частинах, частина ІІІ «Новітня історія України» за авторством істориків Коріненка П.С., Фартушняка А.К (Тернопіль, Видавництво Астон, 2007. – 416 с.), «Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі» за редакцією Володимира Петровського, Людмили Радченко, Валерія Семененка (Харків, Видавничий дім «Школа», 2007. – 592 с.).

Отже, спробуємо окреслити головні віхи процесу, завдяки якому виникла сама ідея про об’єднання двох українських республік у ті надзвичайно бурхливі для українського народу роки – 1917-1920. Й для того, щоб було зрозуміло, що відбувалося на українській землі, який тягар і які «катакомби ідейних розбіжностей» пережив наш народ, як, на нашу думку, достатньо навести всього одне речення з книги Нормана Дейвіса: «… в Україні, що становила один з найласіших шматків, воювало одинадцять армій».

Як відомо, у жовтні 1918 року Австро-Угорська імперія розвалювалася: чехи, словенці, словаки, хорвати, поляки «взяли курс на здобуття самостійних держав». Західноукраїнські землі до листопадової революції 1918 року на теренах Австро-Угорської імперії також входили до її складу. 13 листопада 1918 р. Українська Національна Рада як вищий законодавчий орган на західноукраїнських землях ухвалив «Тимчасовий Основний Закон про державну самостійність українських земель бувшої Австро-Угорської монархії». У першому пункті цього Закону йшлося про державну самостійність Західно-Української Народної Республіки (ЗУНР, яка проіснувала до липня 1919 року). Одразу було розпочато проти ЗУНР війну з боку Польщі, адже вона не визнавала влади ЗУНР й поширювало «історичне право на Східну Галичину».

Сподівання галицьких лідерів на допомогу австрійського уряду у цій складній ситуації виявилися марними – 31 жовтня 1918 року на засіданні австрійського уряду австрійці відмовилися визнати Українську Національну Раду, утворену у Львові 18 жовтня 1918 року. Тобто, з самого початку свого існування ЗУНР вже була під загрозою. До речі, Українська Національна Рада «не проявляла жодних ознак до рішучих дій». 1 листопада 1918 року Польська Ліквідаційна Комісія прибула до Львові з метою взяти на себе функції влади від австрійського намісника К. фон Гуйна. Навіть у такий момент Українська Національна Рада мовчала.

Справедливості заради слід згадати, що ще в жовтні 1918 року галицькі лідери Євген Петрушевич і Кость Левицький застерігали Відень про те, що «якщо він не надасть автономії, то Галичина вступить на шлях, що веде до соборної української держави, тобто до Києва». Ініціативу в питанні вирішення долі західноукраїнських земель узяв на себе Голова військового генерального секретаріату сотник Д. Вітовський, який «почав втілювати в життя план захоплення влади у Львові і краї». 1 листопада 1918 року в результаті українського національного повстання влада у Львові перейшла до українців. У процесі переговорів з намісником Галичини К. фон Гуйном взяла участь й Українська Національна Рада, якій було передано владу в особі К. Левицького, С. Голубовича та інших. Керівництво ЗУНР взяло курс на об’єднання з УНР.

Вже 1 грудня 1918 року у Фастові, а саме там вже перебувала Директорія, був підписаний Передвступний договір про майбутнє об’єднання двох республік. Передвступний договір з боку ЗУНР підписали Л. Цегельський, Д. Левицький, а з боку Директорії (УНР) – В. Винниченко, С. Петлюра та інші.

Переговори відбувалися за складної внутрішньої й зовнішньої ситуації, адже йшла війна. На початку 1919 року Чехословаччина вже окупувала західну, Румунія – південно-східну частини західноукраїнського краю. Всі ці анексії відбувалися з дозволу Англії, Франції – держав Антанти.

4 січня 1919 року в м. Станіславі уряд ЗУНР прийняв рішення про Злуку ЗУНР і УНР і доручив Державному Секретаріатові «негайно розпочати переговори з Київським правительством для сфіналізовання договору про злуку». 17 січня 1919 року до Києва прибула делегація ЗУНР у складі 36 осіб на чолі з Л. Бачинським і С. Витовицьким для урочистого підписання Акту Злуки і участі в роботі Всеукраїнського Трудового Конгресу.

22 січня 1919 року в Києві – святковий день, розпочато урочисті збори. Голова делегації ЗУНР Л.Бачинський виступив з промовою, в якій пролунало: «… Відсьогодні Західна Україна лучиться в одне нерозривне тіло, в Соборну і Суверенну Державу». Директорії було передано документи, які засвідчували усі кроки Української Національної Ради до злуки. Від імені Директорії Ф. Швець оголосив Універсал про Злуку УНР і ЗУНР (Універсал Соборності). Президент ЗУНР Євген Петрушевич був обраний до складу Директорії. Агресія проти ЗУНР тривала …

Сьогодні історики називають різні причини «невдач», «поразки», «придушення українського національно-визвольного руху 1917-1920 рр.», поразки ЗУНР, серед яких:

1. «Безпідставна орієнтація лідерів ЗУНР Є.Петрушевича, Л.Бачинського, К.Левицького та інших на прихильність до них Антанти.
2. Антанта не бажала визнавати незалежності ЗУНР та її Злуки із українськими соціалістами УНР.
3. Злука (об’єднання) УНР і ЗУНР в одну державу через низку причин не була доведена до кінця: Директорія під натиском Червоної армії сама залишила майже всю територію України; Євген Петрушевич як лідер ЗУНР і її президент, а також одночасно член Віденського парламенту, постійно звертався до Австрії як третейського судді, сподівався на допомогу й «виявився неготовим до дійсно революційних дій, не мав власного погляду на стан і перспективи національного руху».
4. Історики відзначають відмінності економічної і політичної системи обох державних організацій; зовнішньополітичні інтереси ЗУНР і УНР, як часто-густо підкреслюють дослідники, також не співпадали: ЗУНР вважала своїм головним супротивником Польщу, а УНР – радянську Росію.
5. Серед причин, які призвели до поразки українського національного руху 1917-1920 рр. в цілому, називають, перш за все, відсутність єдності в суспільстві (не було єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, робітнича та селянська політика була декларативною; уряди не мали підтримки серед українського населення; М.Грушевський і В.Винниченко у 1917 році вважали «армію неминучим злом»; Михайло Грушевський у травні 1919 року створив у Франції «Комітет незалежної України», запевняючи французьких політиків, що «українську справу пов’язувати з Директорією недоцільно»), недостатню національно-патріотичну свідомість місцевого населення: українці орієнтувалися по-різному: «одні – на Велику Україну, другі – на ЗУНР, треті – на Угорщину, четверті – Чехословаччину».
6. Всі українські уряди – Українська Центральна Рада, уряд Павла Скоропадського, Директорія – діяли за умов міжнародної ізоляції, на той час «власних сил для перемоги з чисельними ворогами не вистачало».
257 діб ЗУНР вела боротьбу за право на своє існування… За умов війни не вдалося скликати Всеукраїнські Установчі збори, які мали надати Актові Злуки юридичної сили, не вдалося й визначити організацію єдиної влади. 16-18 липня 1919 року Українська Галицька Армія у кількості 45 тисяч осіб вимушена була покинути Галичину: як відомо, з Парижа Й.Пілсудський отримав дозвіл Антанти на анексію всієї Галичини по ріку Збруч. Українська Галицька армія опинилась «у трикутнику смерті: Дністер – Збруч – Заліщики».

ЗУНР перестала існувати… Разом з тим ця історична подія в історії українського народу мала й позитивне значення, адже не слід забувати, що цей Акт Злуки ЗУНР і УНР зіграв свою «мобілізуючу роль у боротьбі за українську державність».



« Повернутися





Інформаційні партнери