У червні цього року виповнюється рік, як на базі Центру довузівської підготовки та освіти дорослих нашого інституту проводиться атестація з української мови.

Здебільшого до центру звертаються держслужбовці, працівники пенсійного фонду, таможні, податкової служби. По мірі надходження заяв комплектуються групи кількістю 5 чоловік. Також до центру подають заявки особи, які мають право отримати безкоштовне посвідчення (згідно пункту 56 Постанови).

«Ми часто спілкуємось в електронному режимі, — розповідає провідний фахівець Центру довузівської підготовки та освіти дорослих Валентина Василівна Тимошенко. – Люди цікавляться необхідними документами, які треба надати для отримання посвідчення. Коли необхідно отримати посвідчення терміново, отримуємо електронною поштою копії документів і видаємо посвідчення у максимально скорочені строки. Люди, які мають «відмінно» в документі про освіту (атестат, диплом), отримують безкоштовний документ».

За цей рік отримали посвідчення держслужбовці з Кропивницького, Дніпра, Апостолового, Жовтих Вод та інших міст і районів Кривого Рогу. Люди дуже відповідально ставляться до здачі іспиту: пишуть переказ і відповідають на тестові питання, які перевіряють викладачі КЕІ: к.ф.н., доцент кафедри іноземних та української мов Олена Миколаївна Гончаренко та к.ф.н., доцент Криворізького державного педагогічного університету Артур Євгенович Іншаков.

«На жаль, зараз не діють підготовчі курси, але наші викладачі, які приймають атестацію, встигають перейнятися важливістю не просто використати цей час для звітності, а й прищепити любов до рідного слова, повторити найбільш важливі правила, написання слів», — говорить керівник Центру Вікторія Миколаївна Радько.

В Україні держслужбовці повинні знати і володіти українською мовою – це беззаперечно. Але хотілось би, щоб і в побуті привчались усі ми самі, й наші діти частіше спілкуватися рідною мовою. І не просто з необхідності, а за покликом серця.

Юрій Павлович Романюк, заступник начальника відділу митної служби № 2 Дніпропетровської митниці:

«Я вважаю, що на теперішній час, особливо зважаючи на той стан, в якому знаходиться наша держава, знання державної мови, рідної української мови, особливо, якщо брати до уваги наш професійний обов’язок, статус державного службовця – це першочергово, тому у нашому регіоні не так поширена українська мова в побутовому спілкуванні. Отже, це треба виправляти. Ми постійно з дружиною подорожуємо. За останні декілька років ми побували в Західній Україні і після того, як там ти чуєш, що люди у повсякденному житті, у професійній діяльності і навіть тоді, коли вони від’їжджають за кордон, вони не полишають спілкування українською мовою. Отже, є чому повчитися у них. Я думаю, що такі курси і вимога держави саме і є для того, що державні службовці мали підвищений рівень знання української мови. Якщо порівнювати з іншим населенням нашого міста, то я скажу так: великий плюс і перший крок держави в тому, щоб населення України мало змогу і в подальшому не тільки під примусом вивчати її, а й отримувати від цього задоволення. Дуже мотивуючий виступ викладача Олени Миколаївни, насамперед, у частині володіння як мовою, так і у підвищенні загального такого рівня наших знань. Хочу сказати, що все збирався прочитати книгу «Брама Європи», яка в минулому році була номінована як найкращий історичний нарис історії України і після того, як сьогодні почув від викладача стільки цікавих фактів, я обов’язково її прочитаю.  Дуже вдячний КЕІ за таку можливість підвищити свої знання».

Ольга Миколаївна Ткач, провідний спеціалісті металургійного відділу пенсійного фонду:

«У мене була перерва в державній службі (а тепер вимоги до держслужбовців змінилися), то я маю отримати сертифікат про вільне володіння державною мовою. Маю зазначити, що я не соромлюсь спілкуватися українською мовою, але ж переважна більшість наших відвідувачів, особливо пенсіонерів, людей старшого віку, у свій час не вчили мову, і коли відповідаєш українською, спокійно дивляться-дивляться на тебе, а потім: «Вы можете мне по-русски сказать?». Якщо людина не розуміє, то доводиться переходити на російську».

Ілона Іонівна Омельченко (працює на шахті):

«Є у мене як державника деякі проблеми з мовлення, тому що в побуті не завжди спілкуємося українською мовою. Якби кожен день спілкувалися українською, то тоді б вільно володіли б нею. Особливі  труднощі у мене в усному мовленні: у трактуванні деяких понять, іноді неправильна будова речення. Для мене рідна мова – українська. І батьки-діди корінні українці. Ми родом з Рівненщини. Переїхавши до Кривого Рогу, дався взнаки суржик, «криворізька»  мова. Незнання деяких термінів приводить до користування тлумачним словником, орфографічним».

Світлана Вікторівна Присяжнюк:

«Я на даний момент перебуваю в декретній відпустці. Вже через місяць мені потрібно виходити на роботу, тому треба поповнити мої знання. Я за професією бухгалтер-економіст. Для мене рідна українська, але в нас всюди йде інформація російською мовою, тож виникають проблеми у спілкуванні. Донька вже пішла до дитсадка, там розмовляють українською. Звичайно, дитина чує українську і вдома, я їй співаю колискові пісні». 

Олег Михайлович Лазаренко, старший державний інспектор податкової і митної служби України:

«Я представляю Українську державу на кордоні нашої держави. Я вважаю, що знання української мови повинне бути обов’язковим. Якщо приїжджає людина з-за кордону, то вона хоче почути мову тієї держави, де вона перебуває, а не суржик. Бувають ситуації, коли людина не розуміє тебе, тоді я користуюсь англійською, яку трішки знаю і вивчаю, тому можу з ними спілкуватися. Російську я також знаю. Українці набагато розумніші, бо знають кілька мов. Є деякі, які живуть в Україні все життя, і не знають української. Якщо українську знаєш, то вільно розумієш, наприклад, польську чи чеську. Якщо людина не швидко говорить,  то я можу вільно з нею спілкуватися. Я її розумію. Для мене українська теж рідна, батько родом із Чернігівщини, мати – з Київської області. На Чернігівщини більше білоруських мотивів. Там є незрозумілі слова, які вживають білоруси. У нас на службі серйозну увагу приділяють державній мові, вивчаємо і самостійно».

Голова атестаційної комісії доцент Олена Миколаївна Гончаренко:

“Відповідно до статті 20 Закону України “Про державну службу” українською мовою мають володіти державні та громадські діячі, спеціалісти галузей освіти, науки, культури, в сферах зв’язку та інформатики, тобто використовувати її для виконання своїх посадових обов’язків,  розвитку професійних компетентностей, які спрямовані на реалізацію завдань і функцій держави.

Проте часто виникає невідповідність між високим професійним рівнем і низьким рівнем культури мовлення державного службовця. Щоб уникнути цієї невідповідності та посилити інтерес до формування і розвитку мовної особистості держслужбовця й передбачена атестація.   Мета атестації – визначити (оцінити в балах: від 0 до 2) рівень вільного володіння державною мовою осіб, які претендують на зайняття посади державної служби, відповідно до вимог щодо рівня мовної та комунікативної компетентностей.

Формування вимог до державного службовця щодо вільного володіння українською мовою базуються на розумінні того, що українська мова є не лише державною мовою; мовою, що об’єднує всіх українців із народами, які проживають в Україні  й належать до української політичної нації; мовою інституцій у політичній, дипломатичній, економічній, правничий та культурній сферах міжнародного спілкування; а ще є словесною формою історії, культури, суспільної ідентичності громадян України, які зобов’язані формувати позитивний імідж нашої держави в світі.     

Визначення рівня вільного володіння українською мовою як державною відбувається у форматі атестації, яка складається з усної та письмової частин. Завдання усної частини – виявити вміння і навички вільного володіння українською мовою у сфері усного спілкування на соціокультурні, економічні, політико-правові, організаційно-ділові та інші теми, здатність підготувати усне повідомлення-презентацію на одну із тем, близьких до сфери діяльності державного службовця. У письмовій частині атестації оцінюються вміння і навички претендента на державну службу орієнтуватися у фаховому тексті: стисло переказати зміст речень, лаконічно формулювати тези,  визначити суть і основний зміст документа. Також перевіряється обсяг лексичного запасу та знання фахової термінології, граматичних, орфографічних і пунктуаційних норм української мови, уміння будувати синтаксичні конструкції і визначати їхню відповідність різним комунікативний ситуаціям. У разі успішного  проходження атестації, учасник отримує безстрокове посвідчення щодо вільного володіння  державною мовою.

Атестаційна комісія діє у відповідності до Постанови від 26 травня 2017 року № 301  “Про організацію проведення атестації осіб, які претендують на державну службу,  щодо вільного володіння державною мовою” та неухильно  дотримується порядку атестації, встановленого цим нормативним актом. У результаті проведеної за рік роботи, рішенням атестаційної комісії, видано понад 700 посвідчень, більша половина з яких – на безоплатній основі. Відзначу, були й такі претенденти, які не пройшли атестацію, відмовилися від написання переказу.

Нами встановлено, що у старшого покоління прагнення оволодіти на належному рівні українською мовою  пов’язано не лише з їх кар’єрним ростом, набуттям фахових умінь, навиків, а це, в першу чергу, визначеність – те, що мають передати у спадок своїм дітям. Батьки вже замислились над цією проблемою, тоді як для молодшого покоління постійно вчитися, пізнавати нове – норма. Молодь сприймає це так: якщо щось недовчили у свій час, повинні вивчити у процесі роботи, щоб самоствердитися у житті. Українська для них – це круто! Це модно!»

Старше покоління прагне  вивчати мову. Вони говорять: “Ми, держслужбовці, повинні знати державну мову”. Якщо взяти етапи радянської влади, через яке пройшло старше покоління, то взнаємо процеси, як вони навчалися, як проходили школу, вузи – коли робився акцент саме на понятті «радянської людини». Тоді було на першому місці вивчення саме російської мови, російської культури, і  це вони досягали саме за рахунок мови. Але  зараз у державі Україні вони мають послуговуватися саме українською. І наше завдання  допомогти їм осягнути значимість історичного  процесу, що відбувається. Ці прогалини, коли вони не говорили українською, не вивчали її і свідомо переходили на російську мову, то сьогодні вони повинні компенсувати втрачений час. Вони бачать, що мають великий фаховий потенціал знань і вони можуть передати його сьогоднішнім молодим спеціалістам, які будуть наступною ланкою розвитку певної галузі.

Наступність та перерваний зв’язок ми сьогодні намагаємось  подолати, поєднати в процесі проходження атестаційної сесії, коли обговорюємо актуальні проблеми: встановлення, втрата рідної мови та зневага до неї як прояв утрати людської гідності; магія слова; функції мови; культура мовлення; культура фахового мовлення; явище двомовності, суржика, експансії – знищення рідної мови місцевого населення;  походження, історії мови, вивчення слов’янських мов та багато ін.

Найбільш резонансовою є проблема лінгвоциду (мовововбивства) – свідомого, цілеспрямованого нищення української мови як генетичного коду української нації. Століттями відбувався цей процес. Понад 450 актів нараховано вченими заборон української мови, які суттєво позначилися на історичній пам’яті, етнічному імунітеті,  національній самототожності, на процесах асиміляції – поглинанні одного народу іншим.   Тому наше завдання сьогодні говорити про ці проблеми. Інколи маємо неоднозначне трактування: у старших учасників атестації є досвід, і коли вони довідуються про історичні факти, багато питань для них розкривається у процесі обговорення.

Доволі говорити, що етапи нищення нашого народу і нашої мови – як це відбувалося і в 1937 році, і в часи Голодомору, і в інший час – великими етапами позначилися на сучасній історії України, зокрема, на мові та етносі. Але ми бачимо, що українці вистояли,   живуть, розвиваються, прагнуть до саморозвитку, легко інтегруються у динамічному світі, що постійно змінюється. Ми бачимо цих людей, які дійсно хочуть щось привнести, а саме фахово довести свою необхідність, підкреслити, що вони живуть у молодій, новій Україні, яка потребує великих сил для того, щоб формувати нашу державу. І якщо держслужбовці вивчають мову – то це один із критеріїв для розвитку країни. І коли вони спілкуються, і передають свої знання іншим, і коли їхні діти їх чогось навчають, то вони відкривають у собі цей потенціал, що вони можуть навчатися. То це є те, що із нас формує культурно-історичну спільноту. Розкривається і наповниться  змістом професійна, інтелектуальна, емоційна, культурна сфера життя людини. І це закладено в самій людині, на природному рівні, коли вона спілкується рідною мовою. 

Для більшості, хто  приходить на атестацію, саме українська мова є рідною. Відчувається приналежність до свого народу. А коли людина відчуває приналежність до своєї родини, до своєї держави, до місцини, де вона народилась, і визначає свою відповідальність, вона не соромиться говорити рідною мовою. Володіти рідною мовою – не заслуга, а обов’язок патріотів.

Наше ж завдання, щоб ми із населення перетворились у націю на підйомі економічного росту. І наша мова є тим першочерговим фактором, що закладає основу економічного розвитку, тому що вона спонукає на будь-якому рівні: соціально-побутовому, політичному, інтелектуальному розкривати свої можливості. І людина, маючи такий великий діапазон можливостей, особливо завдяки мови, має підняти економіку, підняти свою країну.

Сьогодні, як ніколи раніше, важливо пам’ятати настанову європейського вченого Михайла Драгоманова: “Вони (українці) повинні усвідомити, що кожна людина, яка виїжджає з України, кожна копійка, що витрачається не на досягнення українських цілей, кожне слово, сказане не українською, є маркуванням капіталу українського народу, а за даних обставин кожна втрата є безповоротною”. Тож коли говорять, що мова – це другорядне. Ні, це першорядне завдання для держави, для становлення й формування цінностей молодого покоління, оскільки рівень розвитку державної мови відображає духовний розвиток нації. 

Для нас ще важливо й те, що коли ми володіємо мовою, то ми знаємо, хто ми такі і прагнемо, щоб на своїй землі була своя правда, бо “В своїй хаті своя правда і сила, і воля”, — утверджував Тарас Шевченко. А сьогоднішня правда ще й у тому, щоб ми знали, не соромились своєї ідентичності. І коли зникне оце поняття сорому, оця дріб’язкість, що людина щось варта тільки в чужих краях, коли відійде вона від цієї меншовартості, то здійсняться мрії і стане реальністю мрія про заможну Україну, велику, самодостатню (в масштабах території, якою була в часи Київської Русі, коли була такою величною), і в часи козацькі теж не мала собі рівних – у різних вимірах: економічних, соціальних, політичних – вона буде відома в усьому світові.

Ми хочемо, щоб це протікало і передалося наступним поколінням, щоб українці знали, що вони варті жити самодостатньо, і ця самодостатність проявляється в тому, що вони розкривається – у нас є і воля, і сила для цього є, і всі можливості. Тільки чомусь, маючи такі великі і чудові чорноземи, ми маємо можливість уникати правди, лінуватися, пристосовуватися, зазіхань на чуже, не давати ради своєму. Найбільша наша трагедія в тому, що ми самі себе не цінуємо на своїй землі. А коли ми визнаємо свою самобутність, неповторність, пізнаємо свої вади та перемоги,  вивчимо уроки історії, тоді ми будемо знати, як нам рухатися далі, що робити. Від нашого ставлення до мови – долі нашого народу, залежить наше майбутнє».



« Повернутися





Інформаційні партнери