Інтерв’ю до ювілею

Едуард Олександрович Кайда, старший викладач кафедри фізвиховання

— З якого року Ви працюєте у Криворізькому економічному?

— У КЕІ я працюю з 2002 року.

— А починали?..

— У свій час я закінчив середню школу № 59, що на Інгульці. Спорту надавав великого значення, завжди займався ним, особливо любив гандбол. Уже з п’ятого класу я ходив до ДЮСШ № 2 і займався цим видом спорту серйозно. На основі мого великого бажання і вступив пізніше до Черкаського педагогічного інституту імені 300-річчя возз’єднання України з Росією (так називався тоді наш інститут, а нині – університет імені Богдана Хмельницького).

— Де проводилися Ваші змагання?

— Спортивні змагання проходили по всіх областях. Звичайно, були у нас і перемоги, й поразки. Та згодом, після першого курсу, мене призвали до армії, і служив я в Передураль’ї (Йошкар-Ола) два роки з 1986 року.

— Що найбільше запам’яталося з тих часів?

— Снігу по коліна і лижні перегони. До цього я ніколи не ставав на лижі. А там – з автоматом, при повному обмундируванні, у великий мороз – на лижі і вперед. Два роки без відпустки був на бойовому чергуванні.

— А потім?

— Потім повернувся додому і продовжив навчання на 2-му курсі інституту. А вже пізніше працював у школі викладачем фізкультури.

— А як потрапили до КЕІ?

— Якось я прочитав оголошення, що інституту потрібні викладачі фізвиховання, подав заяву і пройшов за конкурсом.

— І якими були Ваші найбільші досягнення?

— Найбільші мої, разом із командою, досягнення, – це двічі за 16 років моєї роботи баскетбольна жіноча команда виборола перше місце у першості Кривого Рогу, а в минулому році ми були на другому місці (основа команди КЕІ – дівчата різних курсів і факультетів), поступившись тільки команді ветеранів.

— Найбільше запам’яталися, звичайно ж, Ваші перші підопічні?

— Так. Пам’ятаю перших дівчат-спортсменок, з якими стали ми чемпіонами міста у 2004 році. Це Альона Демиденко, Таня Горбатенко, Оля Борбулевич, Таня Дацюк. З ними я до цих пір підтримую контакт, вітаємо один одного зі святами. Тож і тепер у переддень 8 Березня вітаю усіх наших спортсменок із Міжнародним жіночим днем. Щастя всім і добра. Вони перші – як перше кохання.

— Ми всі знаємо, що Ви страшенний любитель туризму. Це так?

— Так. Я був головою туристичного клубу «Івушка». В основному, я тоді найбільше контактував із фінансово-економічним факультетом, коли деканом була Віта Олександрівна Макаренко, тому «кістяком» групи були фінансисти.

— І перший Ваш туристичний похід стався в якому році?

— Перший раз ми пішли до Криму в 2004 році, а останній – у 2014-му… Десять років ми відходили по всьому гірському Криму, обійшли його ввесь.

— Дуже шкода, що зараз не повторити тих миттєвостей…

— Нерідко ми ходили там, де не ступала нога людини. А якщо й ступала, то лише нога туриста.

— Що найбільше запам’яталося?

— Найбільше запам’ятовується те, що дається найважче. А найважчого виявлялося там не раз досить багато. Підйоми, спуски, високі гори, ночівлі біля багаття, дощі і холод – всього було, як і найпрекраснішого – це підкорені тобою вершини, нічні переходи, сходження сонця в горах. Іноді виникали й зовсім нестандартні ситуації, коли група губилася і не було жодного зв’язку в горах. Але, на щастя, завжди все виходило якнайкраще.

— Хто ходив із Вами в гори?

— Багато наших викладачів ходили зі мною в похід. Це Микола Ілліч Ан, Сергій Леонідович Невєров, Олена Степанівна Чілінгір, Наталя Григорівна Романюк, Дар’я Валеріївна Шиян.

— Розкажіть про якийсь випадок.

— Якось ми підіймалися на вершину Північного Демерджи і раптом пішов такий сильний сніг – відразу намело по коліна, а ми, зрозуміло, що не мали потрібного взуття (хто знав, що так буде?). І ми за один день подолали той маршрут, який повинні були пройти за 2-3 дні. Ми не залишилися там на ночівлю, а спустилися у село. Всі дуже перемерзли. І все ж ніхто не захворів. Промокли, але навіть нежиті ні в кого не було. Що то значить, дух туризму!

— А ще?

— Одного разу наша група, розділившись надвоє, пішла кожна за своїм маршрутом, і одна з підгруп заблукала на плато Довгоруківська Яйла. Зв’язку не було ніякого в тих місцях. Але добре те, що всі знали кінцевий маршрут, і, переночувавши окремо, ми все-таки зустрілися, хоч група пішла у зовсім іншому напрямі. Я був упевнений у своїх, знав, що ми зберемося, і наступного дня таки зустрілися. Ми всі знали місце дислокації, і хоч ішли різними шляхами, прийшли в одне потрібне місце. Вранці наступного дня нашій радості не було меж.

— Отже, є улюблена робота – викладачем фізвиховання, є хобі – туризм. А ми всі знаємо, що туризм і поезія нероздільні. Ви пишете вірші? Чи захоплюєтесь поезією?

— Так, звичайно.

— Прочитайте свій вірш.

— Жизнь – как театр. Все играем,
Импровизируем порой…
Спектакли, пьесы выбираем,
Сыграть пытаясь свою роль.
Кто трагик в нём, а кто и лирик,
Кто комик, эпик, кто гримёр.
Кто короля играет Лира,
А кто-то – сцены полотёр.
Антракты есть, разбор полётов.
Но занавес – нельзя закрыть!
Бывает, что сыграешь плохо,
Но не печалься. Надо жить!
И жить не просто. Полноценно.
Искать, творить… Но быть собой!
Любить… И тоже быть любимым.
И вознестись над суетой.
А роль тебе дана судьбою.
Сыграй, чтоб «Браво!» зал кричал.
И аплодировал, чтоб стоя.
И Режиссер рукоплескал.
Сыграть чужое – не пытайся.
Чужие роли – миражи.
Но от сумы не зарекайся
И от тюрьмы не убежишь…
Сыграй, чтоб всё имело смысл,
Чтоб карта правильно легла.
Сыграй, чтобы под сценой крысы
Притихли, глядя на тебя.
Сыграй же так! И не иначе.
За всё сперва с себя спроси:
И за триумф, за неудачи…
Сыграй от сердца. От души.
Жизнь – как театр. Все играют,
Импровизируют порой…
Пусть годы тихо уплывают,
Но будь всегда самим собой!

— Гарно. Усе тут правдиво сказано.

— Але зараз основне для мене завдання – це виховувати маленького сина. Старші мої син і донька вже дорослі, живуть у Києві, мають свої сім’ї. Приємно, що всі на мій ювілей злетілися привітати мене з днем народження.

— Добре. Ювілей — ювілеєм, а Ви все одно не полишаєте спорт.

— Звичайно, із задоволенням займаюсь гандболом. У ветеранських турнірах, які проводяться не лише в нашому місті, а й поза межами Кривого Рогу, теж беру участь. Ми виїжджаємо на змагання до інших міст. Почуття азарту не полишає мене ніколи. Люблю спорт і цьому навчаю своїх студентів.



« Повернутися





Інформаційні партнери