За програмами Еразмус+ і «Подвійний диплом» багато наших студентів уже побували в Європі. Там вони навчаються, там проходять практику. І не тільки в Європі. Деякі їдуть якомога далі від дому. Наприклад, на о. Мальту. Але про це потім…

Крістіна Войтович – студентка Криворізького економічного інституту ДВНЗ «КНЕУ імені Вадима Гетьмана», яка вивчає спеціальність «Міжнародні економічні відносини» (група 17-1м) і студентка Академії Полонійної (Ченстохово) – майстер бізнес-адміністрування (дисципліна «Економіка»). Закінчила в КЕІ і в Польщі перший курс магістра. Лишився ще один рік навчання в Академії Полонійній (у Ченстохово).

Про свою протеже кілька слів сказав Володимир Васильович Кулішов, професор кафедри міжнародної економіки:

«Я «засватав» її на навчання в Польщі. Крістіна – студентка добросовісна, відповідальна. Навчається на «відмінно». Ми завжди радіємо за таких наших студентів. Я радий, що є в нас такі студенти, які прославляють Україну і Криворізький економічний інститут. Ми гордимося ними. І особисто для мене це велика радість, що наша робота рухається і приносить свої плоди. Будемо сподіватися, що і наступного навчального року теж ця програма буде існувати».

А зараз пропонуємо розповідь Крістіни Войтович про Марокко. Вона днями повернулася з цієї країни. Про свої враження вона радо поділилася з нашими читачами.

— Крістіно, що Ви розкажете про своє навчання в Марокко, де збираєтесь відпочивати на канікулах?

— Канікул у мене зараз немає. У мене йде практика в Польщі, а потім ще буде семестр навчання в Польщі і семестр за кордоном. На практиці я буду в Італії два з половиню місяці – буду допомагати хазяйці готелю. Вона буде давати мені якісь розпорядження і я їх буду виконувати. Стипендія буде як мінімум 550 євро. За практику дають на 100 євро більше, ніж за навчання.

— А тепер не терпиться дізнатися більше про Марокко.

— Я була в Марокко п’ять місяців – з кінця січня і дотепер, щойно приїхала. Мені дуже там сподобалось. Якщо раніше я могла порівнювати український вуз із польським, то казала, що польський дає більш практичні знання, то зараз я можу сказати, що в Польщі, що в Україні дають більше теоретичних знань, порівняно з Марокко. Там взагалі всі проекти якоїсь компанії, реально існуючої, дають на аналіз. Якщо це предмет типу стратегії, конкурентоздатності і т.ін., то треба проаналізувати, а потім презентувати так, щоб професор дійсно сказав, що все так. Для цього використовую всі знання, які вже отримала.

— Які предмети там вивчала?

— У мене було сім предметів: перший – французька мова, друга іноземна мова (я могла вибрати). Насправді ж, французьку я майже не знаю, лише базові фрази – це нуль-рівень, навіть не А1. Наступний предмет був цікавий – це міжнародні переговори. Нас там вчили, які бувають переговори, як їх вести, як зробити так, щоб уміти торгуватися на цих переговорах, як потрібно це робити. І кожен раз у нас це було як симуляція. Тобто нам давали завдання: я була однією стороною, мені давали лист, де написано, як я повинна себе поводити на цих переговорах. Наприклад, я могла бути агресором. Це як роль і потрібно було вести ці переговори в цій ролі. Я не знала нічого про ту сторону, як і та сторона не знала про мене. Один раз у мене було, ніби я була винувата, але потрібно було виступити агресором.

— Що ще?

— Був іще предмет «Банківські системи». Там ми вивчали – і було це цікаво – банківські контракти в країнах мусульманських. Було дуже цікаво, тому що деякі контракти були як благодійні. І треба було враховувати це. Ми вивчали, як це буває в теорії.

Як Вас там зустріли, коли Ви приїхали?

— Можу точно сказати, що насправді люди дуже добрі. В перший же день, коли я прилетіла в Марокко, до Марокеша (в мене був прямий переліт із Кракова, політ тривав 5 годин), я не знала, що робити: я не знаю французької як слід, ні арабської, а треба ж якось добиратися до університету. Марокеш знаходиться на півдні країни і мені потрібно було добратися до Рабата, де було в мене навчання. Треба дістатися до залізниці і потягом до Рабата, там упіймати спеціальну маршрутку, яка підвозить студентів до університету. І проблема у тім, що місцеві знають арабську і французьку в великих містах, а англійську мову знають тільки студенти або ті, хто працює там. Це мене трішки бентежило. Але один марокканець (я його зустріла ще в Краківському аеропорту, він теж прилетів у Марокеш) допоміг мені у всьому. Ми розговорилися і він сказав, що їде до Касабланки. Вона на годину їзди раніше, ніж Рабат. Він запропонував взяти таксі на двох і доїхати до залізничного вокзалу. Це буде набагато швидше і ми не запізнимося на потяг. Але побачивши, що я не пристосована розмовляти французькою, вирішив довести мене до університету.

— Справді, складна ситуація…

— Мені поталанило. Вийшло так, що мене без проблем довезли благополучно. Я вирішила жити на кампусі – це такі собі гуртожитки, де є бібліотеки, ресторанчики, кафешки, міні-супермаркет і чотири великі будівлі, де навчаються студенти. Кожна будівля призначена для різних спеціальностей, тому що там дуже багато шкіл. Там називаються школи, а в нас – факультети. Я була в бізнес-школі і була єдиною, яка приїхала за програмою Еразмус. Всі інші були марокканці, і дівчата, і хлопці. Їх було дуже багато.

— Чому Ви не засмагли?

— Дійсно, це стереотип. Там, в Африці, дійсно сонячно, взимку тепло, але так що можна в курточці ходити, там снігу немає, а влітку там не так жарко. Комфортний клімат. Взимку буває +13 градусів, а влітку +25 — +28 градусів. А от коли розпочинається циклон із Сахари, от тоді стає дуже спекотно.

— Що розкажете, Крістіно, про ставлення місцевих жителів до іноземців?

— Взагалі, всі люди дуже добрі. Марокканці люблять спілкуватися і йдуть на контакт. Мені було дивно спостерігати незвичну для нас їхню релігію: коли був Рамадан, це місяць, коли не їдять і не п’ють удень, розклад дня повністю змінюється. Їсти можна десь приблизно о пів на восьму вечора, їдять приблизно годину свої традиційні страви. Потім ідуть гуляти. Мене запросила до себе на свято одна дівчинка і я намагалася дотримуватись їхніх правил. «Я теж хочу так спробувати», — казала я їм. І в перший день усе в мене було нормально. Але потім вони все одно мене годували вдень, бо я гостя. О десятій вечора ми йшли гуляти містом і приходили десь о другій годині ночі. Але ніхто не спить у цей час. Все місто гуляє, ходять проспектами. А вдень ті, хто не працює, сплять. Ми з дівчинкою спали аж до двох годин дня. Так було декілька днів.

— Цікаво. А що ще не так, як у нас?

— Там, коли Рамадан, переводять годинники. Їх переводять чотири рази на рік, а не два, як ми. Тобто два, як у нас, а ще два перед Рамаданом і після нього. І тому в мене була різниця в три години, якщо порівнювати з Україною.

Що розкажете про університет, де навчалися?

— Взагалі мені дуже сподобався університет і студентське містечко. Там були студенти аероспейс-інженери. Були там студенти, які приїхали з Канади, із Франції. Вони вивчали політичні науки, але це не політика, а вивчення історії, культури й соціальних наук. Називається ця школа політикосайс. Взагалі-то, я пересікалась там зі студентами з Туреччини, з американцями. Були там і студенти з Польщі. Вони вивчали арабську мову. Саме так вийшло, що в кожній країні арабська дещо інша, там свої діалекти. В Марокко їх арабська називається марокканська дарисія. Мене намагались навчити деяким фразам, то я їх знаю і можу сказати, наприклад: салям, шокрен і в мене не завжди виходить, це важко вимовити, але якщо перекласти на нашу, то це буде: «Вітаю в Україні».

— Так, справді, незвично там і цікаво.

— Взагалі, дуже там цікаво. Одна професорка, в якої мама з України, а батько марокканець, вона мене після першої ж пари підізвала до себе, як дізналась, що я з України. І говорить до мене російською – було дуже приємно спілкуватися з нею.

— Які заняття у вільний час та розваги були у вас?

— Був у нас такий день, коли всі студенти представляли свій університет, щоб всі бажаючі могли вибрати, куди поїхати їм за програмою Еразмус. До мене підійшла студентка, питала про Польщу (вона теж знала російську мову). Казала, що це дуже важко було їй вивчати російську, але в неї вийшло. Адже у них писемність зовсім інша, і розмовляють вони по-іншому. Тож російська мова для неї була дуже важка, але вона її вивчила.

— Які предмети Ви вивчали в марокканському університеті?

— Мерчиндайзинг – був такий у мене предмет. А ще я вивчала конкурентну стратегію, фундаментальні основи економіки та інші. Вивчала ще менеджмент змін. Сьогодні всі компанії проходять через зміни. Ці предмети мені вибрав координатор і заступник декана з Польщі. Що цікаво, що всі курси у мене були з іншими студентами. Кожен раз я йшла в іншу групу. Координатор вибирав мені предмети, які я повинна була вивчати, щоб були не ті, що ми вивчали в Польщі. Тож так виходило, що деякі пари були в один час, то мені доводилось їх переносити. В мене навіть екзамени співпадали в часі, то мені доводилось ходити на них в інший день.

— Чи схожі екзамени з нашими?

— Про екзамени зовсім інша розмова. Там екзамени складають по-іншому; в мене було сім екзаменів за чотири дні: зранку один, звечора – інший. Це було так важко. Взагалі там дають лише тиждень на підготовку. Якщо ти нічого не знаєш, то екзамен не напишеш. Якщо ж ходив на заняття, то напишеш. Там не дають питань. Навіть якщо ти не робив проекти, а просто слухав на заняттях, то все одно зможеш написати. А ще виходить так, що професори не присутні на екзаменах, присутні спостерігачі, які кажуть: «Сумки скласти от там, телефони покласти на стіл, тримати лише ручку», а чернетки вони дають. І ти сидиш сам-один і пишеш. Там списувати нічого. Наприклад, у нас на першому курсі всі намагаються щось списати, особливо коли були задачі, які ми на заняттях не вирішували, тому як ми могли знати, як їх рішати. А тут якщо ти ходив на заняття, то щось та напишеш. Я не пропускала занять. Важко пропустити, коли ти живеш в п’ять хвилин від університету.

— Та й куди йти…

— Є куди. І займатися було чим. Там був на території кампуса і басейн, і футбольне поле, поле для баскетболу і волейболу, дуже багато місць для гри в теніс. Та я любила плавати. Що цікаво, що час у них роздільний для дівчат і хлопців, але буває, коли можна і дівчаткам, і хлопчикам плавати разом.

— Як себе поводить там молодь? Чи відчуваються якісь рамки?

— Рамки були лише в Рамадан і вони стосувалися алкоголю. Його просто ніде не знайти.

— А як з вільним часом? Як його і де проводили?

— На території кампусу відбувалося багато концертів, різних спартакіад. У мене вікна моєї кімнати виходили на спортивний майданчик. В принципі, було дуже багато різних видів діяльності для приїжджих студентів. У нас був, наприклад, курс малюнків хною, були заняття з гончарної справи. І ми пробували самі щось ліпити, розфарбовувати. Були для нас організовані екскурсії в Касабланку, але в мене тоді були пари, то я ніяк не змогла поїхати. Кожна екскурсія в п’ятницю, а в мене у цей день була одна і та ж сама пара. Я один раз пропустила, та іншого разу вже не пропустиш.

Що найбільше запам’яталося з усього побаченого і почутого?

— Найбільш запам’яталося мені чотири дні подорожі на південь країни. Ми їхали до пустелі Сахари. Там нам запропонували вибрати, хто хоче їхати в спеціальний наметовий табір (там десь усередині пустелі), щоб провести ніч і зустріти ранок. Хто хоче їхати на верблюдах, а назад на машині чи навпаки. Я дуже хотіла їхати туди на верблюді. Наш караван потрапив у піщану бурю. Це взагалі неймовірно. Ми закутувалися від піску повністю. Вийшло так, що однією рукою я тримаюсь за шарф, іншою тримаю телефон, щоб фотографувати. Потім розумію, що в якийсь момент зараз із мене вітер здує шарф, але я його тримаю. Потім знову фотографую, потім знову буря…

— Не страшно?

— Ні, не страшно. Цікаво. Я один раз майже не впала з верблюда, бо дуже хотіла ракурс знайти для фотографії. Ледве втрималась.

— А як верблюди реагують на людей?

— Один раз я хотіла погладити верблюда, але в нього був такий страшний вираз… Мені сказали: «Якщо ти сподобаєшся верблюду, то він на тебе плюне, а якщо не сподобаєшся, то вкусить». Тому я намагалася обходити верблюда, щоб він мене не бачив У нього був такий смішний і хитрий вираз, що ніби говорить: «О, ще одна людинка… Як би її куснути…»

— І що було далі?

— Ми провели ніч у пустелі і підіймалися на піщану дюну. Вона була дуже висока. Я не піднялася на самий верх, тому що дуже втомилась. Фото у мене є. Я навіть панораму зняла з тої висоти, щоб було все видно. Потім ми поїхали в Тинрір. Це там така є ущелина. З одного боку одна скеля, з другого – інша. І біжить струмочок внизу… Красиво дуже. Потім ми в Арзезаті відвідали музей кіно. Там знімався відомий фільм «Гладіатор». Нам показали навіть те місце, де його знімали. Потім ми поїхали через гори (десь годин п’ять їхали). Там у горах є найвідоміший спуск. Це супер крутий спуск. І хоч їхали помаленьку, але було дуже страшно. У мене так вийшло, що всю дорогу в горах я сиділа біля вікна: тут – гора, а тут – обрив. Я хотіла поспати, але не спала і дивилась у всі очі. А взагалі там такі дороги класні. Вони рівнісінькі, що й не страшно їхати. Але було в горах і таке: йде дорога, дорога, дорога, а там невеликий відрізок, де її немає. І ми так її об’їжджали, і це було насправді дуже страшно. Але так було один чи два рази.

— А що було потім?

— Потім ми приїхали в Марокеш. Наступного дня ми пішли гуляти головною площею, найвідомішою у Марокеші. Це був ранок і там майже не було народу. Ми спокійно погуляли по Медині (Медина – це старе місто). Там можна купити щось цікаве. Я удосконалювала там свій навик ведення торгу. Мені кажуть, що хочуть продати за 150 дерхан (це десь приблизно 450 гривень). Я кажу: «В мене є тільки 50». «Ні, це мало». «Ну, добре» і пішла. А він гукає слідом: «Добре-добре, віддаю за 50-т, але тільки тому, що в тебе гарна посмішка». Взагалі, це дуже цікаво. Потім ми повернулися. Я була з моїми друзями один день у Фес, була в Касабланці у моєї подруги – це північніше, ніж Рабат. Буквально з півгодини їзди. В принципі, от і все.

Як Вас рідні відпустили в такі далекі краї?

— Бабуня мене не хотіла нікуди пускати. Вона казала: «Їдь десь поближче до України». А я казала: «Хочу в Марокко». «Та ні, Марокко – це далеко. Давай щось ближче». «Є Іспанія». «Це теж далеко». Потім я все-таки вибрала Марокко і ні разу не пожалкувала. Я щаслива, що скористалась цією програмою. Еразмус – це насправді круто! Я хотіла чогось пізнати протилежного і я його отримала. Я дуже задоволена. Тут було дуже цікаво: нова культура, архітектура, все інше – але всюди люди хороші – і це найголовніше. Тебе навіть не знають, але поведуть, покажуть, тобі дадуть телефон подзвонити, все зроблять, щоб допомогти. Раджу всім скористатися такою можливістю, яку надає наш інститут, бо пізнавати нові країни, нові світи дуже цікаво.



« Повернутися





Інформаційні партнери