Валентина Олексіївна Шайкан, д.іст.н., професор

МАТЕРІАЛИ ДО ЛЕКЦІЇ

І. Проблеми етногенезу українців і слов’янських сусідніх народів. Культура на українських землях
у найдавніші часи

Для довідки: Існують історичні типи етносів: для первісного суспільства – плем’я, для феодального – народ (етнос), для індустріального – нація.

Плем’я – форма суспільної організації та етнічної спільності людей, що характерна для родової стадії первіснообщинного ладу; група, категорія людей, об’єднаних спільним походженням і спорідненістю мов.
Етнічність – це сукупність суспільних відносин, котрі пов’язують особу, як носія етнічних ознак, з її етнічним середовищем, родичами, близькими тощо.
Етнос (народ) – це усталена спільність людей, що історично склалася на певній території і позначена спільністю мови, культури, побуту, психічного складу, єдністю етнічної самосвідомості, зафіксованої у самоназві, а також усвідомленням єдності родового походження і водночас несхожістю на інші етноси. Це органічна соціальна система з чіткою структурою, в основі якої лежить система між поколінної етнокультурної інформації, освяченої традиціями).

Теорій походження українців існує багато:

1. Це й теорія безперервності, автором якої є канадський вчений українського походження Я. Пастернак (кінець ХІХ ст.).
1. Теорія автохтонності (місцевого походження) Михайла Грушевського (1904 р.).
2. За радянського часу (після Другої світової війни) поширеною була «теорія єдиної колиски».
3. Сьогодні вважається найбільш прийнятною та достовірною теорія видатного українського історика другої половини ХХ – початку ХХІ ст., нині вже спочилого, Ярослава Романовича Дашкевича «Про незалежний розвиток окремих східнослов’янських народів».

Заслуговує на увагу доробок сучасного українського історика Леоніда Львовича Залізняка «Первісна історія України» (Київ, 1999 р., стор. 189-230), в якому розглянуто проблему давньоруської народності. Автор відзначає, що питання етнічної приналежності держави Київська Русь, її консолідуючого етносу є предметом запеклої дискусії і науковців, і політиків. Суперечності навколо національності жителів княжого Києва пояснюється «не стільки браком наукових джерел, скільки надмірною політизацією питання». Відомо, що «350-річна експансія Російської імперії на українські національні землі потребувала ідеологічного обґрунтування. Середньовічна історія українського народу була викривлена на користь північно-східного сусіда. Праукраїнська держава Русь без серйозної наукової аргументації була оголошена імперськими істориками першим етапом російської державності». А чим далі, тим ще більше фальсифікацій. Ще 200 років тому імперський (царський) історіограф М. Карамзін проголосив постання Київської Русі народженням Росії, а Київ – «матір’ю городів російських». Українці не визнавалися як окремий етнос, що має якісь права на свою батьківщину. З часом під тиском наукових фактів довелося визнати хоча б за українцями «роль молодшого брата», який у 14-16 ст. якось для всіх «несподівано і невідомо звідки з’явився в Україні вже як сформований народ». Отже, штучність і заполітизованість поглядів на середньовічну історію українського етносу тривалий час в Російській імперії, як кажуть, правили бал.

Актуальність проблеми не викликає жодних сумнівів, адже питання спадкоємності політичних, культурних, духовних цінностей, надбань Київської Русі є ключовим в історії Східної Європи. Ось тут вважаємо за необхідне навести позицію сучасного дослідника даної проблеми Леоніда Залізняка: «Русь як держава була імперією ранньосередньовічного типу, однією з тих, які в той час виникали в Європі… Усі імперії охоплюють етнічні території кількох народів. Однак вони виникають унаслідок завойовницької політики верхівки одного народу щодо своїх сусідів. Тому в імперіях є «старший брат», тобто імперська нація, культура і мова якої домінують на всій території держави. Досить згадати, яку роль відігравала російська культура та «велика і могутня російська мова» у колишньому СРСР. Який же етнос консолідував різні народи Східної Європи в державу Русь зі столицею в Києві? …Російська імперська наука стверджувала, що це були росіяни. В середині ХІХ ст. цю концепцію чітко сформулював М. Погодін. Він вважав, що до ХІІІ ст. в Києві жили росіяни. Після погрому Середнього Подніпров’я татарами в 1240 р. вони емігрували в межиріччя Верхньої Волги та Оки. Лише в ХІV ст., на думку Погодіна, українці заселили Середнє Подніпров’я з Волині та Галичини. Ці погляди повністю суперечать фактам. Етногенез росіян почався у Волзько-Окському межиріччі не раніше ХІ ст. Погляди офіційної Москви на Київську Русь як на першу державу російського народу виглядають абсурдно, адже виходило, що російська державність з’явилася на два століття раніше самих росіян». Всю абсурдність таких висновків побачила й сама імперська наука, а тому змушена була змінити погляди на етнічну приналежність Київської Русі. Оскільки не можна вже було стверджувати, що фундаторами і носіями києворуської державності були росіяни, почали поширювати іншу теорію про «колиску трьох братніх народів», «тобто, якщо Київська Русь не російська держава, то й не українська, і не білоруська, а спільна». Виникла й давньоруська народність, й спільний пращур – «колиска трьох братніх народів». Ця теорія виникла після Другої світової війни. Ось тільки знову незадача: за офіційною радянською історіографією, після розгрому Русі татарами на її підґрунті постало три споріднені етноси: російський, український і білоруський. Як це вони поділилися, на це відповідей немає. Але імперська радянська ідеологія намагалася створити ілюзію органічної єдності російської держави. «В полоні цього давнього політичного міфу національної єдності Російської імперії і нині перебувають більшість провідних політиків Заходу. Не спростувавши безпідставних тлумачень щодо етнічної єдності слов’янського ядра Московської імперії і не звільнивши історичну правду від політичних спотворень, ми не побудуємо міцного фундаменту української державності». Ця концепція завжди була підґрунтям експансії Московської держави, а сьогодні – Російської Федерації на етнічні території українців. «Вона являє собою скоріше породження імперської національної політики, ніж історичної науки. Одне з її головних завдань – розподіл історичної спадщини Київської Русі на користь «старшого брата». За офіційною радянською наукою, Київська Русь була спільною колискою лише для українців і білорусів, яким дозволялося розпочинати свою історію лише після розгрому Русі татарами. Водночас на всіх, навіть найвищих державних рівнях, говорили і продовжують говорити про тисячоліття Російської держави, тисячоліття християнства в Росії, про «засновників російської державності і діячів російської культури Володимира Київського та Ярослава Мудрого».

Як відомо, М.С. Грушевський проголосив теорію автохтонності (місцевого походження) українців ще на початку ХХ ст. – в 1904 році. За цією концепцією, кожен із східнослов’янських народів у межах Київської держави мав, на думку Леоніда Залізняка, «власний історичний струмінь і батьківщину». За М. Грушевським, «праукраїнці Південної Русі постали під сильним впливом іранських народів Надчорномор’я та греко-візантійської цивілізації». На формування білоруської нації впливав балтський субстрат, Київська Русь, а пізніше – литовсько-польська конфедерація. Становлення російського етносу відбувалося за умов слов’янської колонізації північних лісових територій, заселених балтськими і угро-фінськими племенами. Крім значного впливу неслов’янського населення, на формування російського етносу впливали контакти з татарами протягом ХІІІ-ХV століть. Відомо, що до 1936 року радянська історична школа, якою до цього часу керував академік М. Покровський, до погрому його школи теж стояла на позиціях М. Грушевського, а школа М. Покровського до 1936 року «фактично не включала Київську Русь до російської історії», російська історія розпочиналася із Суздальсько-Володимирського князівства. За Радянського Союзу, а саме у післявоєнний період, будь-які наукові дискусії навколо теорії «колиски трьох братніх народів» щодо її достовірності було заборонено, ЦК КПРС у тезах з нагоди 300-річчя Возз’єднання («Переяславської угоди»), надрукованих у «Правді» від 10 січня 1954 р., проголошував, що «у ІХ-ХІ ст. у державі Русь склалася праруська народність з єдиною мовою, культурою, самосвідомістю та патріотизмом. Внаслідок окупації Русі татарами, Литвою та Польщею ця єдність розпалася на російську, українську та білоруську народності». У такій авторитарний спосіб заборонено було раз і назавжди вести наукові дискусії, тоталітарна система, як завжди, перевела проблему з наукової у суто політичну й ідеологічну площину.

Декілька слів важливо сказати й про українських дослідників – прихильників вважати носіїв Трипільської культури пращурами українців. Адже, трипільці не можуть бути пращурами українців уже тільки тому, що українці є індоєвропейцями, а трипільці, як і вся балканська протоцивілізація VІІ – ІV тисячоліття до н.е. не були індоєвропейськими народами. Так, культурні надбання всіх стародавніх народів, які проживали в різний час на українських землях – трипільці, праарійці, кіммерійці, фракійці, скіфи, сармати, хозари, татари та інші впливали на етногенез майбутніх українців, разом з тим це не означає, що вони були пращурами саме українського етносу. Сьогодні дослідники стверджують, що «землеробський трипільський та скотарський індоєвропейський світи принципово різнилися за походженням, типом економіки, матеріальною та духовною культурою, антропологічним типом населення та іншими етновизначальними ознаками. Наприклад, якщо трипільці були невисокими, тендітними, темно пігментованими східними середземноморцями, то перші скотарі за своєю антропологією наближалися до північних європеоїдів – високий зріст, масивний скелет, очевидно, світла пігментація… На принципову різницю між «вірменоїдним» трипільським та українським антропологічними типами вказували послідовники видатного українського антрополога Федора Вовка – В. Щербаківський і В. Петров. Так званий український антропологічний тип є наслідком змішування трипільців із найдавнішими індоєвропейськими скотарями, які 5-6 тисяч років тому рухалися з лісостепового Подніпров’я на Дунай. …Трипільці були носіями так званого вірменоїдного близькосхідного антропологічного типу, який характеризувався темною пігментацією, низьким зростом, тендітністю, великим горбатим носом, скошеним чолом, коротким черепом. Антропологи – послідовники Ф. Вовка – вважали, що відносно високий зріст і міцна статура більшості українців – це спадщина індоєвропейських скотарів, а «чорні брови, карії очі» — трипільців».

Як вже йшлося, сьогодні вважається найбільш прийнятною і достовірною теорія видатного українського історика другої половини ХХ – початку ХХІ ст., нині вже спочилого, Ярослава Романовича Дашкевича «Про незалежний розвиток окремих східнослов’янських народів». Ярослав Дашкевич вводить поняття «етнос-нація» та символи для визначення окремих східнослов’янських націй: українська нація – альфа (L), новгородсько-псковська — бета (B), російська – гама ( G), білоруська – дельта (D). За етнічною основою всі нації – слов’янські, стверджував Ярослав Дашкевич, але з іноетнічними домішками: альфа – з іранським субстратом (мовою осілого давнього населення) та норманським суперстратом (мовою народів, які прийшли на землі інших народів і вплинули на них). У 6-9 століттях н.е. етногенетичні процеси серед слов’янства призвели до зародження альфи-нації (майбутніх українців), котра з утворенням Київської Русі стала в державі панівною нацією. Ярослав Дашкевич спирався на археологічні дослідження, які також підтвердили правоту його теорії: балто-слов’янська колочинська спільнота V-VІІ ст. сформувалася в басейнах Десни і Верхнього Дніпра внаслідок просування праслов’ян із Подніпров’я на територію балтських земель. У VІІІ ст. на цьому етнічному підґрунті формувалися кривичі і радимичі – пращури білорусів. Стосовно пращурів росіян, доведено, що псковсько-новгородський східнослов’янський субетнос сформувався за участю нащадків слов’яно-балтів Верхнього Дніпра. Цей субетнос зазнав потужної асиміляції (розчинення) з боку неслов’янських угро-фінських народів та російського субетносу, виявився нестійким – тупиковою гілкою й поступово зник.

Формування російського субетносу почалося значно пізніше – у ХІ–ХІІ ст., коли слов’яно-балти Верхнього Дніпра – а це радимичі і кривичі, а також словени Новгородщини, які не потрапили під асиміляцію з угро-фінським населенням, що просувалося століттями із Зауралля, разом із мігрантами з Південної Русі просунулися на схід у басейни річок Оки і Волги (верхньої частини), що вже були заселені угро-фінами.

Ця схема етногенезу східнослов’янських народів, запропонована Ярославом Дашкевичем, співзвучна зі схемою, розробленою сучасним українським дослідником Леонідом Залізняком і заслуговує на особливу увагу. Дослідники наводять цікаві та обґрунтовані факти, які свідчать не лише про походження балканських і лужицьких сербів з території північно-західної України, а й про припущення того, що склавини (слов’янське населення), що мешкало на території між Карпатами і Дніпром у V-VІІІ ст. розмовляли мовою, яка мала «велику кількість слів, властивих сучасній українській мові». Отже, висновки такі: «українці є прямими спадкоємцями мовних особливостей ранньослов’янської спільноти». Як на нашу думку, варто, у зв’язку з цим, згадати й про відкриття українського мовознавця ХХ ст., академіка Агатангела Кримського (до речі, академік знав більш ніж 60 мов!), адже він довів, що давнє населення Києва розмовляло саме українською мовою. Й це, дійсно, не дивно, адже «ядро українських етнічних земель збігається зі слов’янською прабатьківщиною, охоплює землі між Прип’яттю та Середнім Дніпром, з одного боку, та Східними Карпатами – з іншого». А тому сучасний український дослідник Леонід Залізняк наводить цікаву схему етногенези українців та їхніх слов’янських сусідів (див.: Первісна історія України. — Київ: Вища школа 1999. — С. 226) й закономірно ставить питання: «…чи не слід розглядати слов’яногенез як відгалуження окремих слов’янських народів від проукраїнського генетичного дерева, яке з кінця V ст. розвивалося на етнічних українських землях з центром на Волині». Дослідник зробив глибокий аналіз відомого на сьогодні наукового доробку з цієї проблеми й дійшов наступного висновку: (наводимо повністю цей цікавий науковий матеріал):

«Сучасні археологічні дані дають змогу прослідкувати етнокультурну своєрідність праукраїнців, прабілорусів та праросіян із давніх часів зародження цих етносів. …Пращурами українців були склавини Прикарпаття та Волині, відомі археологам під назвою празької культури VІ-VІІ ст. Історичне коріння білорусів та росіян сягає так званої колочинської культури, яка приблизно одночасно розвивалася в Подесенні та Верхньому Дніпрі. Празька культура формувалася у Верхньому Подністров’ї та на Волині на праслов’янському підґрунті зарубинецької культури за участю східних германців (пшеворська та вельбарська культури) та фракійців (лепська культура). Колочинські пам’ятки виникли також на праслов’янських зарубинецьких традиціях, але в умовах тісних контактів з іранцями-сарматами і під сильним впливом балтів Верхнього Подніпров’я. Врахуймо також факт певної відокремленості прасклавинів Верхнього Подністров’я від праколочинців Подесення у ІІІ–ІV ст. через вторгнення на Волинь і в басейн Південного Бугу ворожих до праслов’ян племен готів. Отже, маємо певні підстави говорити, що праукраїнці, з одного боку, і праросіяни та прабілоруси – з іншого, розвивалися власними історичними шляхами з початкових стадій формування цих етносів у першій половині І тисячоліття нашої ери (з V століття – наше доповнення). Невипадково, українці належать до іншого антропологічного типу, ніж білоруси та росіяни. Відтак, твердження про те, що долі східнослов’янських народів розійшлися лише в пізньому середньовіччі внаслідок розгрому татарами Русі, не відповідає даним археології. Вони розійшлися ще до постання держави Київська Русь (див. мал. 87, стр. 226 монографії Л. Залізняка). Білоруський, псковсько-новгородський та російський етноси постали пізніше проукраїнського, в процесі слов’янізації вихідцями з Волині та Київського Подніпров’я лісових обширів Східної Європи, споконвіку заселених племенами балтів і фінів. Пращурами білорусів вважаються літописні балто-слов’янські племена кривичів Верхнього Подніпров’я та Подвіння, радимичів Посожжя і дреговичів Північно-Західного Полісся. Ще у V-VІІ ст. слов’яни Київського Подніпров’я просунулися на Десну та Верхній Дніпро, де постала балто-слов’янська колочинська археологічна культура. ЇЇ носії були пращурами літописних кривичів і радимичів VІІІ-Х ст.

З VІ-VІІ ст. археологічно простежується експансія деревлян і волинян у північному напрямку на лівий берег Прип’яті. Особливо інтенсивною вона була у VІІІ-ІХ ст., коли слов’янізувалися території Берестейщини та Північного Полісся до Німану. Так постало прабілоруське літописне плем’я дреговичів, культура і мова якого тісно пов’язані із землями волинян і деревлян в українському Поліссі. Так, розселення волинян, деревлян, дреговичів VІ-VІІ ст. фіксується в Західному Поліссі однотипними пам’ятками празької культури, а у VІІІ-ІХ ст. – культури Лука-Райковецька. …Росіяни – наймолодший східнослов’янський етнос. Їхня прабатьківщина – Верхне Поволжя. Перші слов’янські поселенці просунулися сюди із Середнього Подніпров’я ще у VІІІ ст. Мається на увазі плем’я в’ятичів басейну Оки, які, скоріше за все, були сумішшю слов’янських колоністів із місцевою фінською людністю. Однак, справжня слов’янізація Верхнього Поволжя відбулася у ХІ–ХІІ ст., коли балто-слов’янські племена кривичів, радимичів, словен прийшли на Схід, на Верхню Волгу, споконвіку заселену фінськими лісовими племенами мордви, муроми, мері, весі та ін. У цей же самий час сюди прибували переселенці з Південної Русі-України». … … … У другій половині ХІІ ст. у Володимиро-Суздальській державі сформувалося динамічне ядро молодого російського етносу. Провідні історики неодноразово підкреслювали своєрідність його ментальності порівняно зі світосприйняттям південних русичів. Класики російської історичної науки М. Соловйов та В. Ключевський вважали, що говорити про окремий російський етнос можна не раніше доби князювання Андрія Боголюбського, тобто з другої половини ХІІ ст. Однак, визначальними для формування російського етносу були ХІV–ХV ст. Сталося це у сприятливих умовах першої російської держави – Московського князівства Івана Калити, Василя Темного, Івана ІІІ. Ця держава постала і розвивалася як сателіт Золотої Орди під потужним впливом монгольської імперії Чингізидів. «Головним чинником утворення великоруської нації була Московська держава і монголо-татарські впливи», — писав російський історик П. Струве у 1952 р. Отже, російський етнокультурний комплекс сформувався в ХІV–ХV ст. на грунті слов’яно-візантійських традицій Київської Русі в угро-фінському оточенні в умовах залежності від татар. У ХV–ХVІ ст. внаслідок експансії на захід Московського князівства псковсько-новгородський субетнос був асимільований російським».

ВИСНОВКИ

1. Сьогодні науці вже відомі не три, а ЧОТИРИ СХІДНОСЛОВ’ЯНСЬКІ НАРОДИ, з яких УКРАЇНЦІ НАЙСТАРШІ.

2. Білоруський, псковсько-новгородський, російський етноси фактично постали як ВІДГАЛУЖЕННЯ ВІД УКРАЇНСЬКОГО.

3. У процесі колонізації балтських та угро-фінських територій, праукраїнці з київського Подніпро’вя зазнали суттєвого впливу місцевого неслов’янського населення, що не лише суттєво змінило код етнокультурного комплексу праукраїнців, а й привело до постання окремих, хоча й споріднених східнослов’янських етносів.

4. Етнічна специфіка українців, білорусів, росіян пояснюється також своєрідністю історичного шляху, пройденого кожним із цих етносів до насильницького їх включення до складу Російської імперії.

5. Простежуються дві стадії впливу на етногенез білорусів, псково-новгородців, росіян із проукраїнських етнічних територій: а) ці етноси зародилися внаслідок міграцій протягом VІ–Х ст. з проукраїнських територій Середнього Подніпров’я та Волині на північ у балтське та фінське середовище; б) остаточне формування цих етносів відбулося у Х–ХІІІ ст. в умовах потужного культурного впливу Київської метрополії на лісову периферію імперії.

Поміркуйте, де саме, на яких землях виникли 4 протодержавні слов’янські об’єднання VІ–VІІІ століть, відомі як Куявія, Славія, Валіняна, Артанія, тобто напередодні утворення Київської Русі в ІХ ст.?

Культура на українських землях у найдавніші часи

Рекомендовано навчальний посібник під грифом МОН України «Історія світової культури / Під заг. ред. М.В. Дєдкова; Рец.: Ольговський С.Я., Жадько В.А., Шайкан В.О. – Запоріжжя: Дике Поле, 2009. — 376 с. (Розділ ІІІ. Історія української культури. Лекція 14. «Культура на українських землях у найдавніші часи», стор. 207-221.)
Під час обговорення даного питання варто акцентувати увагу на таких проблемах, як ранні форми культури на давніх українських землях; Трипільська культура; культура кочових народів; культура стародавніх слов’ян; давньослов’янська міфологія.

Як відомо, заселення території сучасної України первісною людиною відбулося ще в часи раннього палеоліту – 1,5-1 млн. років до н.е. – 5 тисячоліття до н.е. Для цього періоду існування первісної людини характерними було: виготовлення знарядь праці, використання вогню, виготовлення одягу, спорудження житла. Цей час позначено зародженням основ організації людських колективів, ідеологічних уявлень. Найдавніша стоянка первісної людини, знайдена київським археологом В. Гладиліним у 1970 році, на Закарпатті біля села Королеве і датується 1 млн. років тому. Знайдено близько 400 кам’яних відщепів, зроблено переважно з андезиту – вулканічної породи. Тип давньої людини – пітекантропи. Близько 150 тисяч років тому пітекантропи, як припускають, поступилися місцем іншому різновиду наших пращурів – неандертальцю. В Україні знайдено близько 500 стоянок цієї давнього, якщо можна так сказати, палеоантропа. Стоянки: у Криму – Чокурча, Заскельна; на Запоріжжі – Круглик; Донеччини – Антонівка. Знайдено багато знарядь праці: скребла-ножі, скребла, різці, масивні рубила тощо.

Людина розумна, або кроманьйонець, з’явилася близько 35 тисяч років до н.е. Виникли перші форми давніх релігій: анімізм, тотемізм, фетишизм, магічні обряди; виникає образотворче мистецтво (настінні розписи; витвори з кістки, рогу, бивня мамонта тощо; різні фігурки – птахів, жінок-птахів, різних господинь і берегинь дому тощо). Виникають музичні інструменти: флейти, дудочки. Удосконалюються знаряддя праці – багато кістяних знарядь: голки, шила, наконечники списів, гарпунів, різці, скребачки, сокири тощо.

Позитивно на розвиток людини вплинуло потепління клімату – 10-7 тисяч років до н.е. Епоха мезоліту. Відомо близько 6 500 стоянок та інших пам’яток епохи мезоліту. Винайдення луку і стріл, сокири, тесла, кинджали. Домашньою твариною стає собака. Поховання померлих відбувалося за межами стоянок. Поклоніння світилам і понад усе – сонцю. Епоха неоліту – 6-3 тис. до н.е. – перехід до відтворюючих форм господарства – скотарства та землеробства. «Неолітична революція»: виникнення керамічного посуду, перехід до осілого способу життя, вироблення тканин. Відомі понад 10 неолітичних археологічних культур. Серед пам’яток первісного мистецтва Євразії особливе місце належить Кам’яній Могилі, що знаходиться поблизу сучасного міста Мелітополя. Наскельні зображення датуються від ХVІ–ХІІІ тис. до н.е. – до Х–ХІІ століть н.е. (висота Кам’яної Могили сьогодні сягає 12 метрів, на трьох гектарах її площі налічується близько 3-х тисяч плит, помальованих та покреслених зображеннями тварин, людей тощо). Цікавими знахідками є чуринги – особливе каміння або дощечки з вирізаними на них знаками – найчастіше різних видів риб. Наскельні зображення на плитах Кам’яної Могили створювалися під час мисливських, можливо, скотарських свят.

Трипільська археологічна культура

Це найяскравіша культура мідного віку – енеоліту (4-3 тис. до н.е.). Назва – за поселенням поблизу села Трипілля на Київщині, досліджена культура В. Хвойкою. Поширена на території Румунії, Молдови, України. Характерні риси Трипільської культури: поселення або в долинах річок, або – пізніше, на схилах чорноземних плато. Будинки одно- або двоповерхові з глини на дерев’яному каркасі. Забудова поселень здійснювалася по колу, загони для худоби знаходилися в центрі; розвиток керамічного виробництва, пластики (статуетки жінок, моделі житла, вівтарів, фігурки тварин тощо); релігійні вірування були складними: духи-покровителі, різні божества, віра у потойбічний світ. Центральне місце займала богиня родючості – Велика Матір. Існують декілька гіпотез причин зникнення цієї культури: 1. Порушення екологічного балансу. 2. Похолодання клімату. 3. Спроба перебудувати землеробську основу економіки на скотарську. 4. Внутрішні протиріччя та протистояння трипільських общин західного і східного ареалів. 5. Експансія степовиків тощо. Про антропологічну належність трипільців уже йшлося і згадувалося про те, що трипільці не є пращурами українців. Сьогодні дослідники ще припускають, що ця археологічна культура своїми витоками сягає глибини тисячоліть: давньошумерської цивілізації – VІ–V тисячоліть до н е., прийшли з Передньої Азії на територію Середземномор’я, де мали тісний контакт із культурою боян, пізніше почали просуватися на Балкани, звідки й опинилися на території Румунії, Молдови, України. Отже, ця культура немає відношення до праслов’янської, хоча, зрозуміло, що залишила певний слід і зробила певний вплив на розвиток місцевих народів.

Епоха бронзи в Україні характеризується близько 20-ма археологічними культурами: катакомбна, зрубна, тшинецька, комарівська тощо. Епоха тривала близько тисячі років – ІІ–початок І тисячоліття до н.е. Характерні різні культи, особливе місце у міфології індоіранських племен посідає культ коня.

Культура кочових народів

Цей період у давній історії України пов’язаний з існуванням на цих землях кіммерійців, скіфів, сарматів. Крім цих народів, І тис. до н. е. зазнало античних впливів: з VІІ ст. до н. е. починається колонізація північного узбережжя Чорного моря. Як відомо, в VІ ст. до н. е. на узбережжі були засновані міста-поліси: Ольвія, Тирас, Пантикапей, Херсонес. Виникнення грецьких колоній, безперечно, позитивно вплинуло на господарський і культурний, суспільний розвиток сусідніх племен, серед яких були й предки майбутніх східних слов’ян.

Характерні риси кіммерійців: про них писав ще Гомер в «Одіссеї», «займалися кочовим скотарством, провідне місце в якому займало конярство, войовничі. Залишили численні зразки кіммерійської монументальної скульптури – статуї (умовне зображення воїнів). Кіммерійське мистецтво мало прикладний характер: різні орнаменти прикрашали руків’я кинджалів, деталі вузди, наносили їх і на посуд. Найкращими зразками кіммерійського геометричного стилю є різьблені кістяні прикраси кінської вузди з кургану поблизу села Зольня в Криму. Кіммерійські поховання поширені від Дунаю до Волги.

Скіфи

На початку VІІ ст. до н. е. життя та еволюція кіммерійців були перервані скіфами – кочівниками зі Сходу. Скіфи багато що увібрали в себе з кіммерійської культури. Пізніше скіфи зазнали впливу середньоазіатської цивілізації, а також античної культури грецьких полісів. Історики згадують про скіфів як про здібних воїнів. Ударною силою в них була кіннота. Воювали проти перського володаря Дарія, Філіппа ІІ Македонського та інших. На високому рівні було скіфське мистецтво, яке мало зооморфний характер, стрижнем мистецтва був звіриний стиль. Про соціальне розшарування свідчать кургани: Огуз, Чортомлик, Солоха, Гайманова Могила (в нижній течії Дніпра, висота сягала 20 м.). Скіфська релігія була політеїстична; боги: Папай – володар неба; Гойтосир – бог сонця; Фагімсад – бог водяної стихії й покровитель конярства; Агримпаса – богиня родючості; Таргітай – бог-родоначальник скіфів. Боги зображувались у вигляді людей.

Скіфське суспільство досягло стадії переходу від варварства до цивілізації, але так і не подалало цей рубіж. Занепад стався під тиском кочівників зі Сходу – сарматів, які з’явилися на рубежі 4-3 ст до н. е., а почали остаточно господарювати з ІІ ст. до н. е.

Сарматів відрізняли їх войовничість та агресивність. Це про сарматів збереглася пам’ять як про народ, який «оперезаний мечем». Римський історик Тацит писав, що кінноту сарматів неможливо було подолати. В бою вони користувалися арканами, довшими, ніж у скіфів, мечами, списами, чудово стріляли з луків. Про їхні стріли сучасники з жахом писали, що їх сармати отруювали: «синювати від зміїної отрути», «летюче залізо, просякнуте отрутою», «стріли, вологі від зміїної крові». Досі невідоме жодне сарматське поселення. Це може свідчити тільки про те, що сармати були кочовими скотарями. Головним релігійним культом були культ коня, культ мертвих і віра у потойбічне життя; деякі сучасні вчені вважають, що сармати мали уявлення про плавання сонця по небу в сонячному човні.

Популярними у сарматському середовищі були фібули – застібки на зразок сучасних англійських шпильок. Саме по фібулах датуються поховання, ці прикраси свідчать про напрями контактів. Сармати принесли в Північне Причорномор’я новий стиль у прикладному мистецтві – поліхромний: вироби прикрашалися вставками з коштовного каміння: рубінів, гранатів, халцедону, смарагдів, сердоліку, або вставками з кольорової емалі – білої, червоної, блакитної. Цей стиль має давнє походження і прийшов разом із сарматами із Середньої та Центральної Азії. У ІІІ ст. н. е. володарюванню сарматів прийшов кінець: майже 600 років сармати наводили жах на античний світ, але вони зазнали нищівного удару від готів (германські племена), що просунулися з Північного Заходу, а пізніше – в другій половині ІV ст. їх добили гуни.

Культура стародавніх слов’ян. Давньослов’янська міфологія

На рубежі ІІІ та ІІ століть до нашої ери у Поліссі та Середньому Подніпров’ї сформувалася зарубинецька культура. В Європі ці племена відомі як венеди (венети). Праслов’янське зарубинецьке населення займалося примітивним перелоговим і підсічним землеробством, а ще мисливством, рибальством, тваринництвом. З болотяної руди виплавляли кричне залізо. З нього виробляли ножі, серпи, сокири тощо. Прикраси робили зі срібла і бронзи. Поширена ліпна кераміка. В цілому господарство зарубинецької культури мало замкнений і натуральний характер. Ще одна з характерних рис цієї культури: небіжчиків спалювали, а рештки закопували в глиняній посудині (поховальній урні) або без неї у могильниках. Під впливом готських племен зарубинецька культура спочатку поділилася на дві частини: київську культуру Подніпров’я і зубрицьку культуру, що під впливом племен даків, римлян, германців трансформувалася у черняхівську культуру. У другій половині І тис. нашої ери слов’янська спільнота розпадається на три гілки: східну, західну та південну. Починаючи з VІ століття, про слов’янські племена Східної Європи вже пишуть візантійські автори, як Прокопій Кесарійський: «Племена ці, склавинів і антів, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народовладді. Вони вважають, що один із богів – творець блискавок – єдиний володар всього, і йому приносять у жертву биків і всяких жертовних тварин… Також шанують вони і ріки, і німф, і деякі інші божества…». Релігійні уявлення пов’язані з різними культами: води, дерев, землі, сонця. Взагалі у наших пращурів існував культ природи, культ предків. Засновником роду вважався Чур – Дід. «Чур – мене!» — вираз, що дійшов до наших днів та означав звернення до найстаршого з проханням про захист. Існували культові споруди – храми, капища, требища із жертовниками. Тут знаходилися (стояли просто неба) язичницькі божества з каменю чи з дерева. В Подніпров’ї таких виявлено декілька, найбільш відомий із них – Збруцький ідол – Род. Він являє собою чотиригранний стовп, на кожній зі сторін якого в три яруси нанесені зображення: вважають, що вони символізують поділ Всесвіту на небо – світ богів, землю, населену людьми, та підземний світ, де перебувають ті, хто тримає на собі землю. Такий тричленний поділ світу дістав назву теорії світового дерева. З переходом до землеробства (4-3 тис. до н. е.) пов’язують і виникнення земного божества Мати – Сира Земле (Мокош). Виникає культ бога сонця Сварога, його сина Сварожича – Вогню, культ сонцеликого Дажбога. Зароджуються первообрази східнослов’янського фольклору: богатир Ведмеже Вухо, культ Волоса-Велеса, казки про тварин, стихійні явища тощо.

З другої половини І тис. наші землі зазнали потужного впливу культури Візантії, а так місцеві традиції органічно поєднувалися з досягненнями Візантії. І ставали надбанням самобутньої давньоруської культури.

ІІ. Проблема походження Києва, Київської Русі. Еволюція політичного й соціально-економічного
розвитку Київської Русі

Дискусійними сьогодні залишаються як проблема походження самої держави Київська Русь, так і Києва. Існує багато різних теорій, найбільш відомими є норманська і антинорманська теорії походження Київської Русі.

Але розпочнемо спочатку з походження Києва, адже його заснування взагалі заховано у глибині століть й оспіване поетичними легендами. Неясно й досі, «чи відповідає істині сюжет про заснування Києва в VІ столітті Києм». На думку авторів, «Історія України: Неупереджений погляд. Факти. Міфи. Коментарі» (Харків, 2007. – С. 32, 37), сумнівними видаються відомості щодо тривалості життя самого Кия – 124 роки, а також твердження про те, що його було обрано угорським королем в 9-річному віці, згодом він навчався в Константинополі, відвідував Рим. Викликають сумніви й походження князів Аскольда і Діра (до речі, Діра вважають начебто старшим братом київського князя Аскольда, при якому Дір був або радником, або співправителем).

Деякі вчені вважають Аскольда і Діра прямими нащадками Кия, інші – взагалі цього не визнають.

Про братів Кия, Щека, Хорива та сестру Либідь згадує Нестор-літописець у «Повісті минулих літ».

У третій редакції «Повісті минулих літ» Аскольда і Діра названо варягами; дехто називає Аскольда – засновником підвалини державності на Русі.

Візантійський імператор Костянтин Багрянородний, який писав у середині ХХ ст., відмітив, що Київ мав другу назву – Самватас (давня назва, з хозарської мови перекладається як «верхні укріплення»).

На думку сучасних археологів, міське населення на території Подолу з’явилось не раніше 880 року, а сучасна традиційна точка зору така: столиця Київської Русі Київ з 882 року.

Літописи пов’язують дату розбудови Києва з полянським князем Києм, іноземна хроніка також підтверджує наявність міста Києва на початку нашої ери (принаймні за часів розбудови Костянтинополя (324-330 рр. н. е.) про Київ вже знали! Отже, легендарні брати – Кий, Щек, Хорив звели кремлі на Київських горах над Подолом, поклавши початок літочисленню верхньої, нагірної частини Києва. Але нижня частина Києва існувала ще давніше зі своїми святилищами на горах, що нині звуться Хоревиця, Щековиця та Київська гора. В 1893 році український археолог В. Хвойка дослідив древнє поселення на Подолі неподалік Кирилівської церкви. Це поселення отримало назву «Кирилівської стоянки», археологія приголомшена – ця стоянка датується 25 тисячами років до нашої ери! Тобто ця київська земля здавна була заселена!

Дехто вважає засновниками Києва хозарів, для яких «місто було важливою опорною фортецею на торговельному шляху від Ітиля до Регенсбурга». Цю точку зору підтримує автор роману «Азія» О. Сулейменов.

Існує ще одна цікава, але підзабута позиція щодо виникнення Києва: наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. історики І. Деревський і М. Малишевський «стверджували, що Київ як міське поселення заснували євреї. М. Закревський у книзі «Історія Києва» писав, що початкова назва Києва – «Цієв», або «Кіун», нібито свідчить на користь такої концепції». Існує також цікавий вірменський варіант легенди про заснування Києва, про який згадував у свій час і навіть зробив цікаве дослідження видатний археолог і український мовознавець, академік Микола Якович Марр (ще в 1924 р. вийшла його праця «Книжні легенди про заснування Куара у Вірменії й Києва на Русі». Микола Марр так само, як і український історик Микола Костомаров, схильні вважати, що «переказ про засновника Києва є дорогоцінною відомістю». Академік М. Марр ставить питання про скіфське походження самої легенди про 3-х братів і намагається висвітлити її з позицій кавказознавства (детальніше див.: Інтернет-ресурс: Режим доступу http://referat-ok.com.ua/istorija-ukrajini/zasnuvannya-Kijeva). За М. Марром, письмово вперше легенду виклав відомий давньовірменський історик Зеноб Глак (VІІ ст., але народна традиція відносить його життя до V ст.). Сам академік М. Марр зазначає, що «легенда своїм єством, ґрунтовним ядром сягає часів, значно давніших за ІV–V ст. н. е.». Імена трьох братів у вірменській легенді – Куар, Мелтей (або в іншому прочитанні Мегтей) і Хореан. Тобто, як на нашу думку, точно є над чим поміркувати. Здійснивши глибокий аналіз археологічних матеріалів, літописних джерел, академік дійшов висновків: «маємо справу з племінною легендою скіфів» — давніх мешканців України, відомих історикам ще 2 500 років тому; три брати символізують три різних племена; Кий – це скіф, який і є засновником не одного Києва, а навіть «десятка (а, можливо, десятків) поселень»; і ще один його висновок, який заслуговує на увагу дослідників: «дослідження проблеми походження легенди про заснування Києва, як і взагалі дослідження найдавніших культур і мов України, буде дуже неповним без залучення відомостей про мови й культури Кавказу», це, дійсно, має рацію, адже зв’язки давнього населення України з народами Кавказу були потужними й про це свідчать різні літописні джерела.

Як бачимо, єдиних поглядів щодо заснування Києва поки ще немає. Зрозуміло одне – Київ було засновано дуже давно, ймовірно, навіть набагато раніше, ніж V століття.

Норманська теорія еволюції державності на Русі. За літописом «Повість минулих літ», близько 862 р. слов’янські і фінські племена Псково-Новгородської землі покликали на князювання Рюрика – представника скандинавської аристократії. Над літописом працювали багато літописців: розпочав ієродиякон Печерського монастиря Нестор (писав у 1112-1113 рр.), при цьому використав візантійські хронічки Іоанна Малали, Георгія Амартола, розповіді боярина Яна Вишатича тощо; сучасного вигляду «Повісті» надав ігумен Видубицького монастиря Сильвестр; ігумен Мойсей Видубицького монастиря продовжив цей літопис до 1200 р. (див.: Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко − Х.: ВД «Школа», 2007. – С. 34-37). Після смерті Рюрика в Києві князював Олег (882-912), який об’єднав Київську землю зі Славією на Півночі. Приєднав до Києва також сіверян, деревлян, уличів, тиверців, кривичів, радимичів. Підгрунтям появи «норманської теорії походження Київської Русі» стала поява на Русі перших князів скандинавського походження. Цьому сприяв і той факт, що для вивчення та аналізу стародавніх літописів і написання повної історії Російської імперії до Росії у ХVІІІ ст. були запрошені німецькі вчені Г. Байєр (1654-1738), член Академії наук у Санкт-Петербурзі з 1725 по 1738 рр. і який вважається фундатором норманської теорії походження Київської Русі. Протягом шести років вивчав «Повість минулих літ» німецький історик А. Шльоцер (1735-1800 рр.), який зробив висновок, що «варяги на Русі були для державних структур важливим, але допоміжним елементом – військовою кастою. Г. Міллер (1705-1783) зібрав велику колекцію копій старовинних джерел з історії Русі, оригінали яких пізніше були втрачені. Усі примірники його дисертації під час дискусії 1749-1750 рр. було спалено – саме тому, що автор не піддавав сумніву тезу про закликання варягів до Північної Русі».

Антинорманісти: російський історик В. Татищев (1686-1750) вважав: запрошення варягів – не що інше, як міф. Такої самої думки був і Михайло Ломоносов.

Сьогодні сучасні історики, спираючись на 39 томів літописів, які були зібрані протягом 1842-1997 років, «оцінюють сюжет про Рюрика та його дружинників як цілком вірогідний». Не слід заперечувати, тому що варяги дійсно становили ударну силу князівських військ на Русі (вони мали високі військово-тактичні вміння, бойовий досвід, навички). Доведено, що частина мечів для дружинників київських князів була привезена з Німеччини (із Рейнської землі), можливо, навіть зі Скандинавії. Не варто заперечувати й тому, адже це є історична правда, що «аналіз підписів у договорах 911 та 944 рр., укладених з Новим Римом (Візантією) київськими князями Олегом та Ігорем, показав, що в них відповідно 80 і 68% імен військової верхівки були явно варязькі: Карл, Роанд, Ігелд, Анун, Алдан, Фарлаф та ін. Були з-поміж імен ще й іранські: Сфандр, Прастен, Істр, а також кілька слов’янських імен. Тривалий час щонайменше сім найбільших порогів Дніпра мали типово скандинавські назви: Ессуні (Не спи!), Геландрі (Шум порога), Аїфф (Ненаситець), Улворсі (Острівець порога), Варуфорос (Вільний) та ін. Саме так вони згадуються у трактаті імператора Костянтина Багрянородного».

Як відомо, сучасний підручник «Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі» / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко − Х.: ВД «Школа», 2007, складено авторським колективом на основі раніше невідомих для українських дослідників документів, матеріалів. Цінні й раніше невідомі матеріали отримано авторським колективом від німецьких, шведських, американських, англійських, канадських, австралійських, польських, російських, болгарських, швейцарських дослідників, істориків, послів, зарубіжних бібліотек, архівів, а тому викликають великий інтерес, адже надають можливість поглянути на історію українського народу іншими очима, невідомими документами, поглядами, позиціями. Невипадково авторський колектив дійшов до таких виважених і толерантних висновків: «Сучасні вчені вважають, що свій внесок у формування й зміцнення державних інституцій Русі зробили як нормани, так і місцеве населення, завдання науки – лише уточнити роль кожної сторони. Слід зазначити, що на Заході нормани виступали як завойовники, а не прискорювачі прогресу: західноєвропейська цивілізація була їм чужою. Тим часом Русь не зазнала кривавих сутичок з ними, подібних до битви короля франків Людовика ІІІ з норманами біля річки Сомми 3 серпня 881 року.

У 90-х роках ХХ ст. у шведському місті Норрчепінгу було зведено пам’ятник першим руським князям: Рюрику, Олегу (Олафу), Ігорю (Інгвару). Відомо, що Олег став великим князем київським, спираючись на допомогу варягів. У князя Святослава правою рукою у військових справах був скандинав Свенельд. Ярославу Мудрому допомогли розбити печенігів теж вікінги, а в битві його війська з дружиною брата Мстислава вирішальну роль відіграли норманські дружини на чолі з Янкуном». Залишається тільки зауважити, що історія не терпить усякого роду приховувань, не любить кон’юнктурщини, а тому історична правда рано чи пізно перемагає.

Політичний устрій Київської Русі ІХ- ХІІІ ст.: еволюція розвитку

Вважаємо за важливе нагадати про те, шановні студенти, що під час обговорення актуальних проблем з історії українського суспільства періоду Київської Русі, як на нашу думку, заслуговує на увагу саме процеси еволюції форм правління та соціально-економічного розвитку ранньофеодальної держави Київська Русь. Для цієї держави на ранньому етапі становлення була характерна монархічна форма правління. Протягом ІХ–ХІІІ ст. Київська Русь та її влада пережили складну трансформацію. На етапі початкового становлення Київської Русі (ІХ – кінець Х ст.) була характерна дружинна форма державності (на основі княжої дружини існував примітивний апарат управління, який керував і здійснював збирання данини та судочинство. Доба піднесення Київської Русі (кінець Х ст. — перша третина ХІІ ст.) характеризується становленням централізованої монархії (влада у князя; дружина відходить від державних справ, а князю допомагають бояри). Період феодальної роздробленості (або федеративної монархії, або «колективного сюзеренітету», або конфедеративного формування) (30-ті роки ХІІ ст. — ХІІІ ст.). Цей період відомий як ще одна зміна державного устрою, коли одноосібна монархія поступається місцем федеративній монархії. Долю держави вже вирішує не тільки князь, а й, у першу чергу, група найвпливовіших князів на феодальних «снемах» — з’їздах феодалів. Ця форма співправління отримала назву «колективного сюзеренітету». Сюзерен – у Західній Європі в середні віки – великий феодал, верховний сеньйор (король, герцог, князь), який був господарем по відношенню до залежних від нього васалів.

Розвиток держави, державності в Київські Русі відбувався у двох напрямах: 1. Від системи управління, що випливала з військової організації до цивільних форм правління. 2. Від посилення централізму до централізації. Основні елементи механізму політичної влади у Київській Русі: князь, боярська рада, віче (народне зібрання). Головним носієм державної влади в Київській Русі виступав князь, саме за князівський, особливо престижним був київський стіл, боролися князі усіх регіонів Київської Русі: Галицько-Волинського князівства, Псковсько-Новгородської землі, Володимиро-Суздальського князівства, Чернігівського, Переяславського та ін. Київська Русь у своєму становленні зазнала 3 форми державності (або моделі управління): монархічну (на чолі з сильним князем, а також стародавнього інституту самоуправління – віча (у Києві – з 1068 року) характерно для центральних земель держави); аристократичну (або олігархічну на чолі не тільки зі слабким князем, а й свавільними та сильними, впливовими боярами – боярською радою; характерно для Галицько-Волинського князівства і періоду); демократичну (віче у Новгороді з 1016 р. вирішувало, приймало остаточні рішення, деякі дослідники припускають, що віче могло винести вердикт щодо війни і миру; особливо характерно для Новгородсько-Псковської республіки; з 1136 р. на віче обирали й князів, могли вигнати чи запросити князя, обирали або усували посадників, тисяцьких, інших службових осіб).

Поміркуйте, до яких періодів становлення та розвитку державності Київської Русі відноситься діяльність київських князів:

Князь Олег (Олаф або Хельг, 882-912 рр.), князь Ігор (Інгвар, 912-945 рр.), княгиня (архонтеса, 945 – 964 рр.) Ольга, князь Святослав (964-972 рр.); князь Володимир (Вольдемар, 980-1015 рр.), князь Ярослав Мудрий (1019 – 1054 рр.); тріумвірат князів- братів (1054 – 1073 рр.) Ізяслава, Святослава і Всеволода, князь Святослав (1073-1076 рр.), князь Всеволод (1078-1093 рр.), князь Святополк ІІ Ізяславович (1093-1113), князь Володимир ІІ Всеволодович (правив під ім’ям Володимира Мономаха, 1113 – 19 травня 1125 р.), князь Мстислав Володимирович (1125-1132 рр.); Всеволод Ольгович (1139-1146 рр.), дуумвірат князів Святослава (1177-1194 рр.) та Рюрика (1180-1202 рр.).

Соціально-економічний розвиток Київської Русі: етапи еволюції

Для раннього етапу становлення та соціально-економічного розвитку Київської Русі – ІХ ст. – характерна була система експлуатації населення військовою знаттю – князем та його дружиною, які здійснювали процес збирання данини з підлеглого населення на певних територіях. Це був час, відомий як «полюддя». Княгиня Ольга впорядкувала збір данини: було встановлено розміри данини – уроки, визначено адміністративно-господарські осередки, де представники князівської влади регулярно збирали встановлену данину – погости. Протягом Х ст. відбувається захоплення князями общинних земель і виникнення доменіального вотчинного) землеволодіння великого князя. Великий князь київський вважався головним власником землі. Удільні князі володіли окремими землями. Процес становлення вотчинного землеволодіння – це процес закріплення певних територій (земель) за певною гілкою князівського роду. У Київській Русі, а потім її спадкоємиці – Галицько-Волинській землі (державі) були дві основні форми землеволодіння: умовне (помістя) і безумовне (вотчина). Упродовж століть ці форми землеволодіння співіснували. В ХІ ст. земельна власність зосереджується й в руках верхівки служилої знаті – бояр та православної церкви. У Х-ХІІ ст. відбувається процес формування васальних відносин, коли за вірну службу князь дарував дружинникам, боярам землі, міста та містечка, села. Важливо знати, що дарувалась не територія, а лише право стягувати з неї податки. На відміну від дружинника, васал мав свій дім, господарство. (Сеньйор, сюзерен – у середні віки феодальний земельний власник; сеньйорат – система земельної власності; власник сеньйорії, який мав залежних селян, а також васалів – залежних від нього феодалів. Васалітет, васал – це система взаємостосунків між феодалами-васалами і феодалами-сеньйорами. Васал отримував від сеньйора феод – вотчину, спадкове володіння за військову службу князеві, сюзерену, сеньйору тощо). Поступово формувалась помісна форма феодального землеволодіння, яка не передбачала передачі землі у спадок без згоди князя. В міру ослаблення князівської влади, формується вотчина – спадкове володіння (рішення прийнято у Любечі 1097 р. на з’їзді феодалів). З цього часу земля могла вільно відчужуватися (даруватися, продаватися, передаватися у спадок). Формувалися й форми селянських повинностей: частина продуктів (данина), пізніше – грошовий податок, відробітки. Формувалась соціальна піраміда суспільства: верхівку посідали князі; панівні верстви – бояри, впливові дружинники; привілейована соціальна група – дружинники; привілейована верства – духівництво: верхівка – митрополит, єпископ, ігумени монастирів; а також нижня – рядові священнослужителі. Середній щабель суспільства: міська заможна верхівка, купці. Нижчі щаблі соціальної піраміди: смерди (селяни) – вільна частина населення, платили данину, вони – колишні общинники, мали власне господарство, поле, двір, худобу, відбували військову повинність; закупи, напіввільні люди (відробляли у землевласника за позику – гроші (купу); рядовичі, напіввільні люди (мали із землевласником договір-ряд); челядь – невільні люди (раби); наймити (наймалися на роботу на певних умовах), холопи – невільні люди (раби); ізгої (люди, яких з різних причин «ізгоняли» з громади, але вони були особисто вільними людьми. На Русі існувало сімейне рабство (хатні раби, челядь). Навіть смерди могли мати рабів (із числа полонених). Холопи (раби) працювали у вотчині й мали одне право (це фіксується у «Руській правді»): після смерті господаря холопка зі своїми дітьми ставала вільною людиною, як і її діти.

Як підсумок, важливо відзначити, що соціальний процес завершується в першій половині ХІІ ст., тоді, ймовірно, відбувається процес злиття княжих людей і земських бояр – асиміляція своєрідна, яка закінчується виникненням бояр. У ХІІ ст. в Київській Русі формується вотчина як комплексна земельна власність і на землю, і на будівлі, на інвентар тощо. Для Київської Русі, як і для всієї Західної Європи, притаманні такі самі форми землеволодіння: довічне (тимчасове) володіння, яке міг за різних обставин відібрати князь. У Західній Європі ця форма землеволодіння відома як бенефіція. Спадкове володіння (вотчина) або феод – в Західній Європі. Є ще третя форма землеволодіння – це повна власність на землю — алод. Така форма (алод) існувала як у Західній Європі, так і на території Київської Русі – на Галицьких землях, де свавільні бояри в свій час захопили общинні землі, а тому не бажали підпорядковуватися великому київському князеві, який землі боярам на Галичині не роздавав і вони від Києва не залежали, на відміну від волинських князів, які за службу київському князеві отримували землю й залежали від Києва.

ІІІ. Монгольська навала та її наслідки. Особливості залежності Галицько-Волинського
князівства від Золотої Орди

Сьогодні існує багато поглядів та оцінок щодо монгольського нашестя на територію Київської Русі та наслідки для Русі цього нашестя. Навіть є і такі: на початку ХХ ст. російські вчені Л. Гумільов, Б. Васильєв та інші вважали, що ніякого іга не було, а був союз Русі з Ордою. Такі відомі історики, як Борис Рибаков (радянській, потім російський академік, нині спочилий), а також українські – Петро Толочко, Михайло Котляр та інші пишуть про руйнівні для Київської Русі наслідки монгольського іга.

Сьогодні дослідники дійшли згоди про те, що не зовсім правильно використовувати термін «монголо-татарське нашестя», адже організаторами і лідерами цього нашестя були монголи, а татари – це збірна назва кочівників Великого Степу, яких монголи приєднували до свого війська – це були й казахи, й кипчаки, й туркмени, й киргизи, й каракалпаки та інші народи. Правильним вважається «монгольське нашестя», «монгольське іго». Перша битва з монголами відбулася 31 травня 1223 року на річці Калка. Союзне руське-половецьке військо зазнало поразки. Наприкінці 30-х років ХІІІ ст. – 1239 р. , війська онука Чингізхана Батия захопили й зруйнували Переяслав, Чернігів, в 1240 р. – Київ. На західні рубежі Київської Русі монголи вийшли 1241 року, внаслідок монгольської навали Київська Русь припинила своє існування. Загарбники залишили на захопленій території ханських намісників – баскаків. Виникає інститут баскацтва – система монгольської влади за збором данини та спостереження за цією територією.

Наслідки іга: руйнація та падіння ролі міст (з 74 міст – 49 було вщент розорено); занепад ремесла і торгівлі; демографічні втрати; знищення значної частини феодальної еліти; формування та зміцнення стійкої системи залежності руських земель від завойовників; золотоординське іго виявилося у 3-х сферах: економічній (встановлено систему податей і повинностей), політичній (затвердження князів на княжіння та видача ярликів на управління), військовій (брати участь у походах, постачати воїнів). Особливості іга в Русі: Русь не увійшла до складу Золотої Орди; в Русі не було створено постійно діючого адміністративного апарату завойовників, на початку ХІV ст. інститут баскацтва фактично було ліквідовано; толерантне (доброзичливе, тому що не розуміли й побоювалися) ставлення золотоординців до християнства та православного духовенства, хан не вимагав відмови від віри, традицій і звичаїв; східні слов’яни зберегли власну етнічну самобутність. Негативний вплив: негативно відобразилося на ментальності народу: Київ втратив роль об’єднувача слов’янських земель; продовжена консервація та поглиблення феодальної роздробленості; поступове витіснення у стосунках між князем і місцевою знаттю принципу васалітету та запровадження системи підданства; послаблення обороноздатності Русі.

Особливості залежності Галицько-Волинського князівства від Золотої Орди

Наприкінці ХІІ – першої половини ХІІІ ст. більша частина князівств Київської Русі знаходилися у стані занепаду. Цей процес було посилено з початком монгольської навали та встановлення іга. Ситуація у південно-західній частині Київської Русі, де знаходились землі Галицького і Волинського князівств, мала особливості. Як відомо, з початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими князями на Галичині були нащадки онуків Ярослава Мудрого – Ростиславичі, а на Волині – Мстиславичі, які вели свій родовід від Володимира Мономаха. Вже йшлося про те, наскільки свавільними та незалежними були бояри у Галицькому князівстві, адже боярство тут формувалося з родоплемінної знаті й зовсім не залежало від київського князя. Значним джерелом збагачення бояр була торгівля сіллю. Бояри мали власні бойові дружини. За часів правління Ярослава Осмомисла (1153-1187 рр.) галичани здійснювали походи проти зовнішніх ворогів: у 1183 році дружина Ярослава Осмомисла взяла у полон 12 половецьких ханів.

На Волині князем був Роман Мстиславович (1160-1205 рр.), велика заслуга якого в тому, що в такий складний час – внутрішньої боротьби між князівськими родами, зовнішньої загрози, він об’єднав Галичину і Волинь у 1199 році в єдине князівство – Галицько-Волинське, яке поступово стало спадкоємцем Київської Русі. Роман Мстиславович, як припускають історики, брав активну участь у міжусобній боротьбі не тільки польських князів, а й у 1205 році був утягнутий у протистояння німецьких династій Гогенштауфенів і Вельфів. Він мав зобов’язання перед Гогенштауфенами, пішов походом через Польщу до Саксонії, його просуванню перешкодили польські князі Лешко Білий і Конрад, які не так давно були ще його союзниками. У бою під Завихвостом на Віслі 19 червня 1205 р. Роман Мстиславич загинув. Лише у 20-х роках синам Романа Мстиславича Данилу та Васильку вдалося повернути Волинь, в 1238 році утвердитися в Галичині. Протягом 1238-1264 років князем Галицько-Волинського князівства стає старший син Романа Мстиславича Данило Романович, за часів якого Галицько-Волинська держава досягла особливого розквіту. Державотворча діяльність була перервана монгольською навалою. Втрачено було міста Галич, Володимир, Кам’янець. Наприкінці 1245 р. Данило їде у місто Сарай – столицю Золотої Орди, де дістає з рук хана Батия ярлик на княжіння. Разом з тим готується до боротьби з Ордою. Вкладає військові угоди з польськими князями, угорським королем, заручився підтримкою папи римського Іннокентія ІV. У 1253 році в місті Дорогочині Данило був коронований папським легатом (послом) Опізо. Данило прагнув створити антимонгольську коаліцію Європейських держав, сильний союз проти ординців, але йому це не вдалося. Оголошений папою хрестовий похід проти монголів не знайшов підтримки серед європейських монархів. У 1258 р. ординці на чолі з ханом Бурундаєм змусили Данила Галицького, який не дочекався допомоги Заходу, зруйнувати власні великі фортеці Львів, Володимир, Луцьк, Кременець й визнати себе васалом Орди. По смерті князя Данила у 1264 році його королівство розпалося.

ІV. Культура Київської Русі

Рекомендовано навчальний посібник під Грифом МОН України «Історія світової культури» / Під заг. ред. М.В. Дєдкова; рец.: Ольговський С.Я., Жадько В.А., Шайкан В.О. – Запоріжжя: Дике Поле, 2009.- 376 с. (Розділ ІІІ. Історія української культури. Лекція 15. «Культура на українських землях у найдавніші часи», стор. 222- 236).

Київська Русь – якісно новий етап у розвитку слов’янської культури. Київська Русь як держава створена в 982 р. і проіснувала до середини ХІІІ ст. К.Р. стала могутнім об’єднанням східного слов’янства в епоху Середньовіччя. Культура Київської Русі, і це потрібно доводити цивілізованому світові, за своїми високими художніми якостями не поступалася перед досягненнями Європи. Складовими частинами в процесі формування культури К.Р. стала, по-перше, спадщина східного слов’янства, а, по-друге, культурний вплив сусідніх народів.

Показниками високої культури дохристиянської Русі слід вважати мистецтво містобудування. Невипадково в ІХ ст. Русь вже називали «Гардарикою», тобто країною міст; особливістю формування культури було те, що вона спиралась на писемність суспільства (спочатку піктографічне письмо: з допомогою малюнків; з 60-х років ІХ ст. слов’янські просвітителі Кирило та Мефодій склали абетку, яку назвали глаголицею, а на початку Х ст. послідовники Кирила-просвітителя винайшли нову абетку – до грецького алфавіта з 24 літер додали 19 своїх – і назвали її кирилицею. Тексти, писані кирилицею, археологи знайшли і в гротах Кам’яної Могили, і на берестяних грамотах. Християнізація як рушій нового культурного процесу. Активні процеси консолідації суспільства та зміцнення держави потребували запровадження загальновизнаної ідеології, а в той час нею могла бути лише релігія. Спроба Володимира Великого поставити на службу ранньофеодальній державі язичництво не дала бажаних результатів. Перша релігійна реформа Володимира передбачала багатобожне язичництво перетворити в єдинобожне з культом одного верховного бога, яким мав стати Перун. У Києві було побудовано пантеон головних язичницьких богів: поставлено статуї Перуна, Хорса, Дажбога, Стрибога, Самаргала, Макоші. Перун мав срібну голову та золоті вуса. Ця реформа не мала об’єднавчої сили. Офіційне хрещення Київської Русі (друга релігійна реформа князя Володимира) відбулося в 988 році за східним (візантійським) варіантом християнства – православ’я. Після цього Володимир наказав знищити ідолів, яких сам же поставив. Перуна скинули в Дніпро. На місцях, де стояли ідоли, стали будувати християнські церкви. Значення цієї події – прийняття християнства, було для Київської Русі великим: хрещення Русі вивело державу на міжнародну арену, монотеїзм, ієрархія святих, ідея посмертної винагороди більше відповідали князівській владі; християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей, адже страх перед стихійними силами природи, що лежав в основі язичництва, було замінено надією на порятунок. Нова релігія стала рушієм культурного розвитку держави. Християнська церква взяла під свою опіку всі форми культурного життя. Ярослав Мудрий створив Київську митрополію. В 1051 році на Соборі руських єпископів без згоди царського патріарха на митрополита було висвячено Іларіона – русича. Почалось будівництво храмів: церква Богородиця (Десятинна церква, спалена під час монгольської навали в 1240 р.), Софійський собор (1017-1018 рр.?; 1022 р.?; 1032 р.?; 1037 р. – за «Повістю минулих літ»), Успенський Собор Києво-Печерського монастиря (1073-1078), 3 листопада 1941 р. під час німецької окупації Києва собор було знищено; Спасо-Преображенський собор в Чернігові було закладено чернігівським князем Мстиславом Тмутараканським – брат Ярослава Мудрого (1030 — ?: коли й ким закінчено — невідомо). За часів Володимира Великого кам’яні споруди були витримані у візантійському стилі, за Ярослава Мудрого – давньоруська архітектура набуває національних рис (глибокі та широкі фундаменти, стіни мурувались із тонких смуг цегли, які чергувалися з товстими шарами цементу). Разом із церквами почали виникати жіночі та чоловічі монастирі. У ХІІІ ст. на Русі було близько 50 монастирів. У 1051 році було засновано Києво-Печерський монастир. На Русі монастирі були одночасно осередками культу й осередками культури: тричі на день проводилися богослужіння у супроводі церковних піснеспівів, церковних дзвонів, а у святкові дні – особливі урочистості; читалося Євангеліє тощо. Поступово формувався самобутній вокальний акапельний церковний спів. Розвивалася світська музична культура (музикування при княжих дворах; легендарний гусляр Боян співав у декламаційно-речитативній манері; ратна музика під час походів: військові музиканти застосовували духові й ударні інструменти тощо). Церква ставилася до світської музики негативно («бісовські» видовища), особливо переслідувалися скоморохи (веселі люди) – перші професійні актори, музиканти, танцюристи, акробати, дресирувальники. Проте заборонити це всупереч волі народу було дуже нелегко. Освіта на Русі. Перші відомості про організацію освіти в державі належать до часів правління князя Володимира Великого: школи для дітей вищих верств суспільства – «нарочитої чаді». У подальшому початкові школи засновувались при монастирях і церквах. Відкрито було при Києво-Печерському монастирі школу вищого типу – духовну семінарію. Поширеним було домашнє навчання. При Софійському соборі створена бібліотека Ярослава Мудрого. При монастирях відбувалося переписування книг, писалися літописи. Найдавніші книги, що дійшли до нас – «Остромирове Євангеліє» (1057 р.), «Ізборник Святослава» (1073-1076 рр.), «Повчання дітям» 1117 р., Володимир Мономах), «Слово про Закон і Благодать» (Іларіон), «Слово о полку Ігоревім» (кінець ХІІ ст.), «Повість минулих літ» (1113 р., автор – Нестор-літописець), «житія святих» (агіографія): «Києво-Печерський патерик» (1215-1230 рр.). Виникнення нового епічного жанру – героїчного билинного епосу (про Іллю Муромця, Добриню Микитича, Альошу Поповича, Святогора, Кирила Кожум’яку, Миколу Селяниновича. Становлення науки (переклад грецьких і римських книг; розвиток географії, філософії, права («Руська правда», автор – Ярослав Мудрий), історії). Представники давньоруської інтелектуальної еліти київський митрополит Іларіон, митрополит – наступник Іларіона, Клемент Смолятич; єпископ Кирило Туровський; київський монах-лікар Агапіт – засновник першої руської лікарні при Києво-Печерському монастирі; перша жінка-лікар Євпраксія Мстиславівна (1108-1172 рр.) – онучка Володимира Мономаха, авторка трактату «Мазі»; лікарі Іоанн Смерека, Петро Сиріанин, лікарка Февронія, книга купця Козьми Індикоплова про географічні знання (Африку, Аравію); книга чернігівця Данила Мніха про подорож до Палестини. Знайомство з творами греків Платона, Аристотеля, Іоанна Дамаскіна, яких було перекладено староукраїнською мовою. Розвиток ювелірної справи з використанням різних способів обробки дорогоцінних металів та каміння. Винайдення «перлистого орнаменту», «перегород частої емалі» тощо. Монгольське нашестя завдало сильного удару Київській Русі: знищення міст, сіл, багато народу забрано в полон. Багато людей переселилось на західні землі – до Галицько-Волинського князівства, де, як вважають дослідники, ще протягом 100 років зберігалися традиції Київської Русі. Монгольське нашестя та іго не змогли знищити надбань духовної культури Київської Русі.

Рекомендована література:

1. Балушок В. У всякого своя ніша… й іншому до неї зась // Критика. — 2006. — Вересень. — С. 25-27.
2. Баран В. Д. Історичні витоки українського народу / В.Д. Баран, Я.В. Баран. – К.: Генеза, 2005.
3. Баран В., Козак Д., Терпиловський Р. Походження слов‘ян. [Електронний ресурс]. – Режим доступу:http://libr.org.ua/books/75.html
4. Вівчарик М.М. Україна від етносу до нації: Навч. посіб. / М.М. Вівчарчик − К.: Вища шк., 2004.
5. Грабович Григорій. Пам’яті Омеляна Пріцака // Критика. — 2006. — Грудень. — С. 19-21.
6. Гудзяк Борис. Про Вчителя // Критика. — 2006. — Грудень. — С. 17-18.
7. Давня історія України: Навч. посібник: У 2 кн. Кн. 1. — К., 1994.
8. Дашкевич Я. Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України. Націогенез — національне відродження — національна свідомість українців на зламі XVI–XVII ст. / Ярослав Дашкевич // Україна. Наука і культура. — К., 1993.- Вип. 26/27 — С. 49.
9. Залізняк Л.Л. Походження українського народу. — Київ, 1996.
10. Залізняк Л.Л. Від склавинів до української нації. — Київ, 1997.
11. Залізняк Л.Л. Первісна історія України. — Київ, 1999. — С.189-230.
12. Залізняк Л. Походження українців: між наукою та ідеологією: Популярне видання / Л. Залізняк − К.: Темпора, 2008.
13. Ісаєвич Я. Походження українців: історіографічні схеми і політика / Я. Ісаєвич // Матеріали до української етнології. — Вип. 1 (4). — К., 1995.
14. Історія світової культури / Під заг. ред. М.В. Дєдкова; рец.: Ольговський С.Я., Жадько В.А., Шайкан В.О. – Запоріжжя: Дике Поле, 2009.- 376 с. (Розділ ІІІ. Історія української культури. Лекція 14. «Культура на українських землях у найдавніші часи», стор. 207-221; Лекція 15. «Культура Київської Русі», стор. 222-236).
15. Макарчук С.А. Етнічна історія України: Навч. посіб. / Степан Арсентійович Макарчук. – К.: Знання, 2008.- Режим доступу http://ebk.net.ua/Book/history/makarchuk_eiu/index.htm
16. Павленко Ю. Історія світової цивілізації. Соціокультурний розвиток людства. Вид. друге, стереотипне. — К.: Либідь, 2000. Павленко Ю. Теоретико-методологічні засади дослідження етногенезу східнослов’янських народів у цивілізаційному контексті // Ruthenica. — Київ, 2002. — Т. 1.
17. Петровський В.В. Історія України: Неупереджений погляд: Факти. Міфи. Коментарі / В.В. Петровський, Л.О. Радченко, В.І. Семенко − Х.: ВД «Школа», 2007.
18. Ричка В. Історія в ніші етногенетики // Критика. — 2006. — Квітень. — С. 23.
19. Ричка В. Парадокси містифікаційної історіографії // Критика. — 2005. — Червень. — С. 15-18. Рыбаков С.Е. Этничность и этнос // Этнографическое обозрение. — 2003. — № 3.
20. Русина О. Парк трипільського періоду // Критика. — 2006. — Квітень. — С. 18-22.
21. Русина О.В. Україна під татарами і Литвою. — Київ, 1998. — С. 274-277 (розділ про етнічне життя).
22. Скоблик В.П. Історія Русі-України ХІ-ХVІІІ ст. у контексті міжцивілізаційних відносин // Український історичний журнал. — 1998. — № 5.
23. Шашкевич Я. «Перегук віків: три погляди на минуле і сучасне України». Україна: наука і культура. — Київ, 1993. Вип. 26-27.
24. Фігурний Ю. Основні версії походження українського етносу: фаховий українознавчий аналіз / Юрій Фігурний [Електронний ресурс]. – Режим доступу до статті: http://ualogos.kiev.ua/fulltext.html?id=2130
25. Яковенко Н. Нарис історії України з найдавніших часів до кінця ХVІІІ ст. — Київ, 1997; 2005.



« Повернутися





Інформаційні партнери