29 серпня у Металургійному районі, як і в інших районах міста, пройшов мітинг-реквієм. Біля Стели пам’яті зібралися жителі нашого міста, щоб згадати поіменно загиблих у 2014-му році під Іловайськом.  Люди принесли квіти і вшанували пам’ять  Героїв хвилиною мовчання.

2

Про подію, що відзначається сьогодні, розповідає Вікторія Самойленко, керівник Координаційного Центру допомоги учасникам АТО та їхнім сім’ям:

— 28 і 29 серпня ми вшановуємо загиблих Героїв в Іловайській трагедії, чи не найжахливішій трагедії нашої сучасної війни в Україні, на сході нашої держави. У ці дні у нас, у Центрі, працює Музей Героїв АТО, де кожен може прийти, запалити свічку пам’яті, покласти квіти. Вчора, 28 серпня, о 12:00 проходила панахида по загиблих, яку провів о. Іван Талайло. До нас були привезені і розвішані дві фотовиставки Олександра Клименка, відомого учасника бойових дій, військового фотографа. Сьогодні ми всі командою разом із нашими бійцями робимо об’їзд по всіх таких знакових місцях: о 8:00 годині ми були біля пам’ятника Героям АТО на першій в Україні площі Героям України (Тернівський район). І зранку поклали квіти. Там було проведено панахиду по загиблих і ми з бійцями пом’янули їх. Потім ми заїхали до Стели на 95 кварталі, там провели поминальний захід. Вчора ввечері підпалювали свічечки і запалювали їх вже вночі.  А сьогодні об 11:30 на алеї Слави відбулася і панахида, і покладання квітів, і запалювання свічок.

Такі пам’ятні заходи відбуваються в нашому місті сьогодні. Після урочистості всі бажаючі й родичі загиблих поїхали на кладовище до загиблих Героїв.

Один із бійців Валерій Якимович Фесун, військовий пенсіонер, розповідає:

— Я теж був там, на сході країни, у 2014-му. Наша розвідгрупа виходила якраз біля Іловайського «котла».  Ми не були в самому «котлі», але мені довелося взяти участь у цьому. Я більше навіть скажу: 28 криворізьких хлопців я вивів із «котла». Вони метались, не знали, що робити – офіцерів не було.  Моя розвідгрупа складалася з самих афганців. Я до цього в Афганістані воював. У мене це вже шоста війна (воював у Конго, Беніні, Мозамбіку, Анголі). Це африканські війни, про які зараз відкривається інформація. Я полковник зовнішньої розвідки, вже на пенсії. Я й Майдан пройшов. Ось у мене немає ока – це мене «Беркут» розстрілював впритул. Куля потрапила в око 20 січня 2014 року на вулиці Грушевського. Але вже через місяць я знову був на Майдані. 18-20 січня брав активну участь у штурмі на Інститутській. Потім ми сформували 11-й батальйон «Київська Русь». Поїхали в «Десну». На початку літа 2014 року приїхали в Дебальцево, розвантажились і відразу почалась бойова підготовка. В Донецьку 15 серпня 2014-го був бій під селом Чернухіним, і у цьому бою загинув комбат і четверо моїх побратимів, а я сам отримав контузію. Після цього продовжував службу в  батальйоні. Потім був у іншому підрозділі у розвідці і закінчив службу рік тому. Хоча я пенсіонер і після поранення був комісований з армії ще в 1989 року, але за власним бажанням окремим наказом мене знову прийняли до армії, хоча я інвалід другої групи. Це мій сенс життя. Хоча до цього я 15 років прожив у Криму. У мене там дім лишився.  Я кинув усе і приїхав сюди. Тому що Україна  для мене – це все. І моя донька – санінструктор батальйону Альона, була поранена під час евакуації під Іловайськом пораненого. Син Сергій у 2014-му був військовим журналістом. На даний момент він офіцер 95-ї Житомирської  десантної бригади. Я знаю, що рано чи пізно війна закінчиться. Але не варто нам жити за таким прислів’ям: «Моя хата з краю, я нічого не знаю». Все більше і більше людей починають розуміти свою причетність і відповідальність за події, що відбуваються в Україні. Я міг би поїхати в Ізраїль, там мої друзі, і спокійно там жити.  Я не поїхав туди, бо я народився в Україні, навчався в Україні і служив в Україні. І хоч доля носила мене повсюди, я все одно завжди повертався сюди, в Україну. Тут мої батьки поховані. А батько мій  був командиром Криворізької танкової дивізії, тому я залишаюсь тут, на цій землі. Україна була, є і буде.

Криворізькі учасники  «Ігор нескорених» разом зі своїми бойовими побратимами здійснили стрибки з парашутом на аеродромі «Майське» Дніпропетровської області.

Небо Дніпропетровщини підкоряли: колишній боєць добробату «Кривбас» Василь Стуженко, воїн 93-ї окремої мотобригади Андрій Хваль, Костянтин Тарабара с 17-ї танкової і боєць 42-ї ОМПБ Ігор Бондаренко. Компанію побратимам склали бійці 40-го батальйону «Кривбас» Сергій Гордєєв і Ігор Павлов, фіналісти проекту «Ігри нескорених».

На нинішніх «Іграх», які відбулися у Києві, бійці завоювали чотири медалі: три бронзи — у Сергія Гордєєва за стрільбу з лука, у Ігоря Павлова – за веслування на тренажері, та в Ігоря Бондаренка за велогонку, Костянтин Тарабара завоював золото у штовханні ядра.

З нашим колишнім студентом, випускником КЕІ Ігорем Павловим, бійцем батальйону «Кривбас», який отримав там тяжкі поранення в голову і втратив руку, ми зустрілися на траурній церемонії, присвяченій 4-й річниці Іловайської трагедії, учасником якої він був у 2014 році. На прохання розповісти про свої тодішні і теперішні відчуття, він сказав лише:

— Я відчуваю велику скорботу за хлопцями, які там загинули…

 



« Повернутися





Інформаційні партнери