День Соборності — свято України, яке відзначають щороку 22 січня в день проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки й Західноукраїнської Народної Республіки, що відбулося в 1919 році

Офіційно в Україні День соборності відзначають із 1999 року. Свято встановлено в Україні «…враховуючи велике політичне та історичне значення об’єднання Української Народної Республіки і Західноукраїнської Народної Республіки для утворення єдиної (соборної) Української держави…» згідно з Указом Президента України «Про День соборності України» від 21 січня 1999 року.

Про значення цієї історичної події розповідає професор, доктор історичних наук, професор кафедри соціально-гуманітарних наук Валентина Олексіївна Шайкан

Акт Злуки (Соборності) Західноукраїнської Народної Республіки і Української Народної Республіки, що відбувся у Києві 22 січня 1919 року – 100 років тому, як на мою думку, має величезне історичне значення.

Всього-на-всього 257 діб ЗУНР вела боротьбу за право на своє існування, разом з тим цей Акт Злуки зіграв мобілізуючу роль у подальшій боротьбі за українську державність. Досвід і уроки у справі розбудови української державності також величезні: по-перше, український народ зрозумів, що поділ земель України – це «драма нації» (вислів сучасного англійського історика Нормана Дейвіса); по-друге, для перемоги потрібна власна українська армія (з історії знаємо, що ще у 1917 році Михайло Грушевський і Володимир Винниченко, як це не прикро, а вважали «армію неминучим злом», а у травні 1919 року Михайло Грушевський створив у Франції «Комітет незалежної України», запевняючи французьких політиків, що «українську справу пов’язувати з Директорією недоцільно»), та підтримка міжнародної спільноти (на жаль, Антанта не бажала визнавати незалежності ЗУНР та її Злуки із українськими соціалістами УНР, й тут ціла низка причин: Західна Європа підтримувала Польщу та її «історичне право на Східну Галичину»; Українська Національна Рада як вищий законодавчий орган ЗУНР, виявилася неспроможною вести перемовини з Польською Ліквідаційною Комісією, й навіть «не проявляла жодних ознак до рішучих дій», мовчала); по-третє, сама Злука УНР і ЗУНР через низку причин також не була доведена до кінця: Директорія під натиском Червоної армії сама залишила майже всю територію України; Євген Петрушевич як президент ЗУНР звертався до Австрії як третейського судді та сподівався на допомогу, а сам, на думку політологів, «виявився неготовим до дійсно революційних дій, не мав власного погляду на стан і перспективи національного руху»; зовнішньополітичні інтереси ЗУНР і УНР не співпадали: ЗУНР вважала своїм головним супротивником Польщу, а УНР – Радянську Росію.

Історики відзначають відмінності економічної і політичної системи обох тодішніх державних організацій; і найголовніше – це відсутність на той час єдності в українському суспільстві: не було єдності між українськими політичними партіями зі стрижневих питань, робітнича і селянська політика була суто декларативною; недостатній, якщо не низький, рівень національно-патріотичної свідомості українського населення на той час: одні орієнтувалися на Велику Україну, другі – на ЗУНР, треті – на Угорщину, четверті – на Чехословаччину.

Отже, як бачимо, єдність політичних сил на той час існувала лише стосовно Злуки – об’єднання УНР і ЗУНР – союзу більш ідеологічного, ніж державно-правового за своїм характером. Так, Соборна Україна формально існувала до 16 листопада 1919 року, разом з тим, українська нація отримала доленосний історичний Урок: щоб перемогти – потрібно об’єднатися, бути єдиними у вірі, традиціях, політичному досвіді, мати єдине та спільне політико-ментальне середовище тощо. А тоді – 100 років потому – Україна залишилася віч-на-віч із вороже налаштованими до Української держави білою гвардією Денікіна, потім Врангеля, більшовицькими військами.

Ліга Націй також не прийняла Україну у свою організацію, країни Антанти вбачали у керівниках Директорії УНР потенційних союзників більшовизму через спроби Директорії «порозумітися» з радянською Росією, й тільки тоді, коли 16 січня 1919 р. Директорія УНР оголосила війну більшовицькій Росії, країни Європи побачили принципове відмежування українських соціалістів від російських більшовиків.

Всі українські уряди під час українського національно-визвольного руху 1917-1921 років – й Українська Центральна Рада, й уряд Павла Скоропадського, й Директорія – діяли, в цілому, за умов міжнародної ізоляції, а «власних сил для перемоги з чисельними ворогами» тоді ще не вистачало. Сьогодні ми є свідками боротьби за незалежність нашої держави – України, на цілісність якої посягає та сама Росія. Україна та українці продемонстрували всьому світові свою єдність, спроможність захистити свою державність і свободу. Дуже правильно, що 15 грудня 2018 року відбувся Об’єднавчий Собор зі створення нової та єдиної Православної Церкви України. А 6 січня 2019 року цивілізований світ став свідком надання для ПЦУ довгоочікуваного Томосу – канонічного права на існування помісної Православної Української Церкви.

Це епохальна подія, яка має цивілізаційне значення, яка духовно зміцнить українську націю, православне українське населення та нашу державу, а, значить, наблизить і нашу Перемогу в «гібридній війні», яку розв’язала проти України у 2014 році Росія.



« Повернутися





Інформаційні партнери